З 2012 року я став збирати матеріали для книжки «Планетарний голос Андрія Кикотя». Був уражений, що за 40 років після смерті славетного співака його практично забули. Лише іноді, мабуть, раз на рік, радіо «Культура» з Хрещатика, 26, транслювало спів унікального баса. Тому будь-яка інформація про славетного співака, та ще й від живих свідків, для мене була на вагу золота. Можна уявити мою радість, коли Тарас Духнич, ліричний тенор, порадив мені звернутися до народного артиста України Василя Голуба, племінника Андрія Кикотя і провідного артиста Полтавського академічного обласного музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя.

Уже через два дні мав приємну зустріч з Василем Григоровичем. Він мовби очікував її – зрадів. Згодом зізнавався: справді тішився, що знайшовся чоловік, який узявся створити розлогий документальний портрет його знаменитого дядька. Боліло Голубові, що вкрай рідкісні згадки про дядька зазвичай переходили на мілизну курйозів і навіть анекдотів. Отак Андрій Кикоть подружив нас із Василем Голубом: упродовж десяти років ми спілкуємося щодня.

Василь Григорович не лише блискучий артист, а й унікальний оповідач. Подаю кілька почутих від нього історій з його багатющого знаковими подіями життя. Оповідок, які вповні лягають на папір захопливими новелами.

«Брила»

«Моєю випускною дипломною роботою в Київському театральному інституті була роль Галушки у п’єсі «В степах України». На екзамени прийшов Корнійчук з дружиною. А у нас там була така сцена: я на столі балансую на двох ніжках табуретки, потім падаю на стіл, а зі столу на підлогу.

Я умів сидіти на стільці, балансуючи на двох задніх ніжках. Робив це годинами. Студентом жив у Лаврі, там були ліхтарі такі на триногах, а над ліхтарем – захисне перекриття. Я сідав на табуретку, мене хлопці піднімали, ставили на те перекриття вгорі над ліхтарем, і я міг дві години там балансувати. Крім того, навчився падати з тієї висоти і не забиватися.

Тоді, після вистави, Корнійчук поздоровив мене і вручив підписану власноруч вітальну листівку.

Минуло відтоді трохи часу. Корнійчук зустрічався з нашим викладачем Рудіним, який і ставив нашу дипломну виставу. Рудін гукає мене: «Голубе, а йдіть-но сюди». Підходжу, а він до Корнійчука:

– Ану питайте, питайте!

– То ви за завданням падали чи просто так, випадково? – питає мене Корнійчук.

– За завданням.

– А що я казав, а що я казав! – радіє Рудін.

– Тоді ще раз вас вітаю, – Корнійчук потис мені руку».

Пізніше Рудін сказав Голубові: «А знаєте, що про вас мовив тоді Корнійчук? Він сказав, що ви брила».

«Страшна помста»

Першою сценічною роботою Василя Голуба у Полтавському театрі стала роль Чаклуна у «Страшній помсті» Гоголя. Вистава справді була страшною. Чаклун перевтілювався то у якусь корчомаху, то у потвору. Режисер спочатку допинав Голуба : мовляв, не відчуває страху, коли бачить його очі. Щоб набратися потрібних емоцій, молодий актор ночами блукав кладовищем. П’єса вдалася. Глядачеві справді іноді ставало страшно.

Від часу прем’єри «Страшної помсти» минуло кілька років. Якось Василь Голуб повертався додому пізно ввечері. На зупинці тролейбуса з ним вийшла молода жінка і сказала: «Вибачте, тут темно, а я так боюся… Можна, я біля вас буду йти? Я вас часто тут бачу. Ми, мабуть, і живемо поруч». Актор погодився, але слушно запитав: «А мене ви чому не боїтеся?» Балакуча попутниця стала запевняти, що ніскільки його не боїться, бо у нього добре обличчя і такі ж добрі очі. На запитання жінки, хто за професією її супутник, той відповів: «Я актор полтавського театру». Жінка пожвавішала і стала розповідати, як ще дівчиною-школяркою була в театрі на виставі «Страшна помста» і смертельно тоді перелякалася Чаклуна. Голуб без усіляких задніх думок сказав їй, що це він у тому спектаклі грав Чаклуна, і навіть зобразив якийсь фрагмент.

І тут жінка з гучним воланням дременула од нього пріч…

Про київського режисера Володимира Скляренка

Ставив Володимир Скляренко у Полтаві п’єсу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть».

Голуба тоді тримали на других ролях (при директорові Євгенові Калганову). Одного разу, через травму виконавця, йому таки довірили головну роль. Скляренко тоді вже мав солідний вік і після репетиції попросив, щоб Василь провів його до тролейбуса. Режисер мешкав у готелі «Турист». Дорогою він запитав актора: «А чому вам не дають провідні ролі? Ви гарний артист і співаєте добре. Ваш голос мені ніби знайомий уже». І Голуб зізнався, що в баритональних октавах його голос справді трохи подібний до голосу Андрія Кикотя, з яким він у родинних стосунках. Здивований режисер зупинився серед дороги і схвильовано сказав: «Не говоріть про Кикотя, а то я буду плакати».

Перший виклик до КДБ

«Наш театр їхав на гастролі в Миргород. На трасі Київ-Харків нас несподівано зупинили працівники ДАІ. Наш автобус чемно став на узбіччі, артисти вийшли поспостерігати за колоною, що наближалася.

З наближенням першої чорної «Волги» я впав на коліна, став кланятись і хреститися.

Як виявилося, це була кавалькада машин, в якій їхала тодішня Голова Президії Верховної Ради України Валентина Шевченко. Моя витівка, звичайно, викликала дружний гомеричний сміх колег, але для мене мала неприємне продовження.

Наступного дня мене запросили до найвищого будинку в Полтаві, звідкіля видно було видно навіть Магадан. Я тоді був досить молодим, ще не став Василем Григоровичем, а для полковника, який курирував відділ культури Полтавської області, був просто «Вася».

Отак «по-дружньому» полковник і звернувся: «Васю, ти що там паясничав на дорозі? Якісь поклони бив… Хрестився…»

– Та то комусь привиділося. У мене просто розв’язався шнурок на черевикові, я і спіткнувся.

На що «блюститель» суворо зауважив: «Ти мені дивись, більше з такими витівками не попадайся».

З таким я й справді більше не попадався, зате потрапив з іншим.

Пів століття я граю роль Діда Мороза. Убрався у цей костюм іще молодим. І от якось, добре привітавши діток з Новим Роком, зайшли ми з товаришем, відомим композитором Олексієм Чухраєм, до ресторану «Театральний».

Дід Мороз Голуб вітає моїх онуків з Новим 2016 роком.

Гарно посиділи, і раптом я відчув образу: в полтавському ресторані звучить лише попса, не чути жодної нашої пісні. Ображений, підійшов до естради і зробив зауваження. На те мені відповіли, що їхній репертуар затверджений. Тоді я став вимагати той репертуар, щоб прочитати, хто ж його затвердив. Але підійшов хтось із залу і став вимагати від мене заспокоїтись. На що від мене отримав цілком слушне запитання: «А хто ти такий?» Чоловік показав посвідчення співробітника КДБ. Я миттєво ним заволодів і встиг його прочитати. Але кадебіст був спритним – вихопив посвідчення і сховав його за спиною.

Вечір було зіпсовано, ми пішли з ресторану. Після того, як ми з приятелем попрощалися, мені чомусь здалося, що цей кадебіст «липовий», тому вирішив перевірити своє припущення – зайти в управління КДБ, хоч і було вже опівночі. Коли постукав у двері, побачив за склом заспаного співробітника, на щастя, свого земляка зі Стасів. Утім земляк відчиняти двері відмовився. Я вирішив взяти неприступний будинок з тилу. Легко подолав невисокий парканчик ліворуч за будинком КДБ, на вулиці Жовтневій. Попередньо перекинувши свій рюкзак, у якому були борода і шапка Діда Мороза. (До речі, після мого десанту «бдідєльне» КДБ незабаром спорудило на місці паркана високу огорожу. Вважаю, це виключно моя заслуга).

У дворі знайшов ще одні двері, став стукати. Земляк знову з’явився, але, як і раніше, навідріз відмовився відчиняти. Геть розчарований, переліз із рюкзаком через паркан назад і пішов додому. Але дійшов недалеко, наздогнав зелененький «бобик». Вийшли люди у цивільному, найперше спитали, хто я такий. Відповів:

– Дід Мороз, – відповідаю.

– А що у рюкзаку?

Хлопці, очевидно, хотіли там знайти вибухівку чи щось подібне. Та коли я витяг з рюкзака бороду і шапку Діда Мороза, розчаровано махнули рукою і сказали, щоб я ішов додому…

Минуло багато часу, і якось у місті стрічаю пенсіонера, колишнього полковника КДБ, який раніше двічі зустрічався зі мною. Він зрадів: «О, тепер можемо з тобою посидіти і випити». Видно було, що полковник цим став уже зловживати, і був дуже розчарований, що його колишній «підопічний» не розділив з ним чарчину, бо вже давно з оковитою зав’язав навіки».

Митець епіграм і театральних капусників

Про те, що Василь Григорович Голуб пише епіграми, я дізнався випадково.

Якось ми з ним напередодні поминального понеділка поїхали у Київ, щоб провідати могилу народного артиста України Андрія Кикотя на Байковому кладовищі. До нашого товариства приєднався тоді Валерій Ясиновський. Коли ми вже поверталися, я йшов трохи попереду, але їхню розмову чув. Мабуть, тому, що Валерій Кирилович пише вірші, Голуб прочитав йому кілька своїх епіграми. Вони Ясиновському дуже сподобалися, і він наполягав, щоб автор їх друкував. Голуб заперечував: по-перше, вони були іноді на грані фривольності, по-друге, щоб зрозуміти епіграму, треба знати обставини, які її народили, а по-третє, автор, мовляв, ніколи до цього серйозно не ставився, писав на шматочках паперу, пускав у світ, а той папірець викидав у смітник і ніколи не зберігав. Часто епіграма забувалася. «І взагалі, – підсумував, – хто його буде друкувати?» «А от Григорій Володимирович і надрукує», – відповів Ясиновський. І, схоже, напророчив…

Тоді уперше я почув цю епіграму. Передісторія. У гримувальній кімнаті Голуба гримуються ще три актори: Сергій Озерянко, Олександр Любченко і Володимир Морус. Так склалося, що Любченко і Морус в армії служили прикордонниками, хоч і в різний час та в різних місцях, тож адміністрація театру привітала їх одним плакатом. Він і сьогодні висить на стіні гримувальної. Моруса зобразили верхи на коні, а Любченка – у дозорі за кущами, з біноклем і собакою.

На це совкове художество у Голуба народилася епіграма. Починалася московською мовою, яка тоді одноосібно панувала в совецькій армії:

Как служіл я на граніце,
єзділ я на кобиліце.
Возлє каждого куста
поднімал я єй хвоста.
І нєоднократно
делал єй пріятно.
Лошадь страстно ржала,
мєня обожала,
как ушол на дємбєль,
домой прібєжала.

І завершив рідною українською:

«Коханий – сказала. –
Буду тобі парою,
Зви мене Тамарою»

Тамара – дружина Моруса, симпатична жінка. Ясна річ, епіграму вона не бачила.

* * *

Однофамілець Василя Григоровича, нині покійний артист Степан Голуб дуже гарно співав. Ще й дотепер гімн Полтави звучить у його виконанні. Навчався він заочно на філологічному факультеті педінституту. При цьому мав дуже обмежений запас слів, тулив слова-паразити: «гайка», «ку-ку»… На руці мав наколку «Син Украины». Як не читай, чи московською, чи українською, – малограмотну.

Коли Степан складав іспити, послухати його «перли» набивалася повна авдиторія студентів. Однак інститут Голуб закінчив.

Тодішній директор театру Олександр Корсунь якось заявив, що пора міняти репертуар: «От є така пісня «Поле», Степане, вивчи, будь ласка».

Саме тоді Степан Голуб отримав «філологічного диплома». На театральному капуснику Василь Голуб оголосив: ми, мовляв, урахували побажання директора, і у виконанні Степана Степановича звучатиме пісня «Поле». Василь підставив собі під сорочку подушку, бо Степан носив чималенького живота, і заспівав:

Гайка, Сухомлинському гайка.
Системі Макаренка тоже ку-ку.
В тумбочці дома маю диплома,
Якщо не віриш, приходь, покажу.

Вузівські стіни сина Вкраїни
Чули не раз і не два голосок,
Як я без муки граніт науки
Розумом вмить розтирав на пісок.

У високих знаннях протоптав я свій шлях,
Досягнувши вершин, посивів мій висок,
Спав з лиця я і зблід, став худий мій живіт.
Став, щоб вам не збрехати,
Мов тоненький колосок.

* * *

Актриса Неля Ножинова, знаючи талант Василя Григоровича, неодноразово просила його написати на неї епіграму. На це їй Голуб відповідав: «Не можу, Нелю, не бачу ніякого приводу для сатири».

Імпровізатор

У цьому жанрі Василь Голуб теж великий майстер імпровізації. На його думку, актор має бути завжди готовим до цього.

* * *

Колись на роль Миколи у «Наталці Полтавці» до Полтави запрошували одного диякона із заходу України. Він завжди приїздив на виставу з архієреєм – театралом і шанувальником таланту свого диякона.

Іде вистава. Сцена, коли Виборний, почувши спів Миколи, звертається до нього. Голуб-Виборний зімпровізував: «Чоловіче добрий, якби тебе почув архієрей, то він, мабуть, запросив би тебе до себе в архієрейський хор дияконом».

Архієрей, що сидів у залі, був дуже задоволений таким вільним поводженням з текстом українського класика. Довго сміявся, а після вистави виявив бажання поспілкуватися з актором.

* * *

Іншого разу на виставі «Наталка Полтавка» була присутня знайома актора, також Наталка з полтавського Подолу. І Голуб-Виборний звернувся до залу: «Ви що, не знаєте Наталки? Вона ж живе на Мазурівці. На вулиці Кукоби…» Наталка оцінила імпровізацію. Хоча пересічний глядач, мабуть, сприйняв цю репліку як класичну.

* * *

Сиджу у залі на виставі «Мартин Боруля». Голубовий Боруля говорить: «Ніби всім він вже, як пан, одне тільки погано, вранці спати не може. До роботи його тягне. А якби вже почувався повним паном та спав уранці, то було б зовсім добре. Бо прийшов би до нього вранці Титаренко, а пан сплять». Ці слова були призначені одному глядачеві – мені. Я їх не пропустив мимо вух. Хоча, можливо, інші й не помітили.

* * *

Іншим разом під час цієї ж вистави. Коли Гервасій приходить до Борулі сватати свого Миколу за Галю і вони сваряться, Голуб-Боруля в запалі каже Гервасію: «Та що там за бомаги у Красовського! От у мене бомаги. Справжні бомаги. Їх сам суперінтендант Григорій Титаренко підписав!»

А я у залі. Після вистави заглядаю у Голубову гримувальну кімнату: «Пане Боруля, ви спалили свої дворянські папери, але не горюйте, я зайшов, щоб виписати вам нові».

Майстер розіграшу

Сталося це невдовзі після смерті Степана Голуба. Василь Голуб разом з Володимиром Морусом зайшли перекусити у кав’ярню. Розмова точилася біля театральних справ. За сусіднім столиком сиділа незнайома жінка, яка звернулася до них з такими словами: «Вибачте, ви актори? А то правда, що Василь Голуб помер? Я його так любила!»

Василь Григорович не кліпнувши відповів: «Та правда. Оце якраз ми його поминаємо». Морус од несподіванки став сповзати під стіл, а незнайомка, дивлячись на серйозну міну на обличчі Голуба, зажадала приєднатися до «вшанування пам’яті про улюбленого актора», замовивши і собі поминальних п’ятдесят грамів.

«Душа моя біля Тарасової…»

Уперше до Української святині в Каневі майбутнього народного артиста України Василя Голуба, тоді студента театрального інституту, привіз далекого 1969 року професор Михайло Карасьов. Цікавий і сміливий був чоловік, не боявся у той час розповісти студентам про Героїв Крут і навіть організувати поїздку у Крути, а потім відвідати зі своїми вихованцями місце поховання оборонців на Аскольдовій Могилі. Був палким прихильником і послідовником школи Станіславського. Пощастило Голубу з учителем.

На прощу до Кобзаря Василь Григорович їздив шість разів, зазвичай із власної ініціативи, за покликом душі. А одного разу несподівано для себе провів там імпровізований концерт. Було це так. Почув Голуб біля могили Тараса Григоровича гру бандуриста. Підійшов, став слухати і несподівано для себе почав підспівувати. Бандурист запросив до дуету. Заспівали удвох «Думи мої, думи мої», «Зоре моя вечірняя» інші пісні на слова Тараса Шевченка. Збиралися люди, ширилося гладацьке коло. Дехто плакав. Їхній імпровізований дует довго не відпускали.

Багато ролей зіграв Василь Григорович за життя. Його славетний Мазепа у виставі «Остання любов Гетьмана» вже багато років поспіль збирає аншлаги. Кожен вихід артиста на сцену полтавські театрали зустрічають хвилею оплесків. Виставу помітили у столиці, запросили на сцену столичного Академічного театру імені Івана Франка. Вибаглива київська публіка дала найвищу оцінку виставі. Навіть технічні працівниці театру, які за свій вік перебачили багато гастролерів і театральних див, сиділи під час вистави у залі, на принесених стільчиках. Після вистави столичний глядач оваціями викликав на сцену Голуба та його колег знову і знову.

Творчою вершиною митця є моновистава «В степу безкраїм за Уралом», літературно-музичний монтаж за творами Кобзаря. Її Василь Голуб створив у 2014 році, до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка. У ній артист виступив і як режисер. У виставі актор сам Майже двогодинні вистава сприймається на одному дихання: Голуб живе поезією Шевченка, його піснями. Полтавці пам’ятають прем’єру, сльози глядачів і захоплені вигуки під вікнами гримувальної кімнати артиста.

Василь Григорович пригадує свою давню поїздку в Орську фортецю, де відбував заслання Кобзар. Саме там уперше виникла ідея моно вистави – з майже зримого відчуття Голубом поетової туги за Україною, що виливалася у геніальні рядки.

У травні 2017 Василь Голуб гастролював зі своєю моновиставою у Сполучених Штатах Америки. Про ці гастролі я написав у всеамериканському українському тижневику «Час і Події». Публікацію назвав «Шевченкове слово з вівтаря». Назва не випадкова: артистові випала честь показати моно виставу з вівтаря найбільшої церкви у Чикаго, в присутності її настоятеля.

Якось почув від нього щире зізнання: «Я так заглиблююсь у цей образ, що мені іноді здається, ніби душа моя піднімається до Тарасової і обіймає її».

Виставу «В степу безкраїм за Уралом» 2017 року висунули на здобуття Шевченківської премії, але… Тодішні «піднебесні» члени і членкині Шевченківського комітету не зволили напружити ясні очі на цю справді знакову подію в українському театральному житті. Взагалі проігнорували театральну номінацію.

Василь Григорович на це тільки іронічно віджартовується у вус. Мовляв, усе це суєта… Чиновники минущі, а Тарас вічний.

Вічний і той Храм мистецький, у якому всенародному Голубу призначено долею бути славним Пастирем душ.