Фіона Ґрінланд займається порівняльною та історичною соціологією в університеті Вірджинії (University of Virginia, UVA) – одному з найпрестижніших громадських університетів США, заснованому Томасом Джефферсоном 1819 року. Як соціологиня зосереджується на культурній спадщині України, а з 2023 року  працює в команді, яка документує масштабні пошкодження історичної спадщини України – археологічних матеріалів, церков, бібліотек і навіть шкіл.

– Уперше,  – згадує пані Ґрінланд, – я побувала в Україні 2024 року і відразу закохалася в цю країну, в її природу. Насправді ж я знала про Україну давно. Протягом десятиліть була знайома з Причорномор’ям, його багатошаровою історією, хвилями кочових переселенців. Це було кохання з першого погляду. Я була на сьомому небі від щастя, коли отримала змогу приїхати сюди, до України, і співпрацювати з її людьми.

– Ми, українці, вбачаємо символізм у різних речах. Зокрема і у нашій багатій культурній спадщині – все ще невідкритій скриньці з історичним минулим. А які були Ваші перші враження від українців?

– Стійкі й мужні люди… Єдність у прагненні захищати країну… Це справило на мене, певне, найбільше враження. Також завважила у характері українців ніжність і вразливість. У мене склалося сильне відчуття, що в українському суспільстві, у його культурному житті глибоко вкорінене почуття вірності, відданості родині й дружбі. Є певна щедрість у тому, як люди допомагають одне одному.

– Родинні, незалежні, непоборні – саме так, мабуть, українці могли б охарактеризувати себе. А як би Ви описали нас кількома словами?

– Перше – відданість. Друзям, родині, навіть тваринам. Друге – працьовитість! Українці працюють найдовше з усіх, кого я будь-де бачила. Третє – гордість. Щира гордість за те, що вони українці – історично, природно.

– Від початку повномасштабного вторгнення тисячі українців були змушені покинути свої оселі. Нас багатьох розкидано врізнобіч. Хтось в Європі, хтось за океаном, а хтось вільно чи невільно у росії. Отак з гіркої принуки відкриваємо для себе світ, а світ відкриває нас.

– За ці майже 4 роки масштабної війни Україна перестала бути для американців невідомою країною. Вони вже цілком обізнані, хто такі українці, де розташована Україна і чому ця країна така важлива. Чимало з нас пішли далі – прагнуть знати про Україну не лише сьогочасну, де лютує війна, а й про її мирне життя, про її багатий історичний внесок. Насправді дуже багато людей питали мене про українську мову. Вони навіть не знали, що це одна з найдавніших мов, яка, можливо, бере свій початок із прабатьківщини індоєвропейських мов.

Американці глибоко вражені українською мужністю та готовністю боротися. І я хочу на цьому наголосити: йдеться не просто про підтримку – це щира повага й захоплення. Є навіть певне здивування: як країна, значно менша площею й населенням за російську федерацію, здатна продовжувати опір повномасштабному вторгненню. А якщо згадати, що війна триває від 2014 року, то це вже десятиліття боротьби. Додайте ще пандемію Covid, яка суттєво вплинула на українське суспільство. Американці бачать у цьому історичні паралелі з власною боротьбою за незалежність і прагнення самостійно ухвалювати рішення щодо майбутнього своєї країни.

– Люди звикають до вибухів, смертей, втрат – як до частини щоденного життя. Це болісна адаптація. Чи може цивілізований світ, що спостерігає здалеку, дати зворотну рефлексію? Чи здатен він не просто співчувати, а переосмислити власну роль у цій реальності?

– Вас ніхто не забув. Я знаю, що на світовій арені політичних подій і економічних змін може здаватися, ніби Україна вже не на перших шпальтах новин. Але хочу, щоб українці знали: ваш досвід бачимо, чуємо й відчуваємо, і глибоко співпереживаємо. Мої слова щирої вдячності українцям – від усього серця. Це вдячність за боротьбу – чи то за власним вибором, чи через необхідність – за опір вторгненню й окупації з боку російської федерації. Адже тим, що ви зробили, – ви стали щитом для всіх нас.

– Цікаво, а є в характері, традиціях українців щось, що іноземцеві важко зрозуміти та прийняти?

– Насправді я багато чого навчилася від українців – речей, які спершу були для мене непростими. Наприклад, у США навіть просте запрошення на каву – «Ходімо?» – часто перетворюється на складне планування: «Можливо, через два тижні». А в Україні я відчула зовсім інше ставлення: тут життя сприймають як коротке і цінне. «Зустріньмося завтра, серед тижня, просто за годинку». Це змінило моє бачення. Українці хочуть діяти одразу: «Навіщо чекати, якщо двоє друзів можуть піти на каву вже сьогодні?» І мені це справді сподобалося. Я почала застосовувати такий підхід й у спілкуванні зі своїми друзями. У цьому є щось схоже на насолоду моментом.

Ще одна річ, яку перейняла, – це особлива українська гостинність. Після певного періоду знайомства мене щиро запрошували в дім, з теплотою, яка справді вражає. У моїй культурі це відбувається трохи інакше, стриманіше. А у вас – це жест довіри, відкритості, справжнього прийняття. Знову ж таки, це дуже приємно. Це змушує цінувати людські стосунки глибше. Для мене це урок. Урок як будувати дбайливі, щирі зв’язки в українському контексті.