Натрапив на допис про вигорання. У добу глобалізації, цифровізації й постійного розгону темпу ми його, підступного, зазвичай просто не помічаємо. Просто фіксуємо наслідки: вигорання на роботі, депресія – і коефіцієнт корисної дії падає до нуля.

Менеджери благополуччя, коучі, консультанти з цифрової детоксикації, «тренери з настрою»… Усі ці новомодні ролі нібито мають допомагати шукати сенс і продуктивність. Кожен переконує, що саме його метод, картинка чи код змінять життя. Та навіть вони, здавалося б, фахово посвячені у суть проблеми, інколи не зважають, що сенси можуть бути геть в іншому.

Добре, коли є кого мотивувати. Добре, коли нашу професію цінують. Коли звучить: «Ми тут, бо ви там». Коли це не просто слова, а дії, підтримка, увага.

Тоді навіть питання зарплат і несправедливості відходять на задній план.

Я питаю не про гроші. Я питаю: чи ви, цивільні, сьогодні так само мотивовані, як у 2022-му? Чи в серцях ваших досі ті самі потужні імпульси єднання і вдячності? Чи, крий Боже, поволі не байдужіємо, як бувало з багатьма колись, у час АТО?

Солдатам важко пояснити «професії настрою». У нас на мотивацію часто-густо – секунди. Хто не встиг її знайти – уже не встигне. Бо мертвим вона не потрібна.

Перед вами дві різні, але однаково мотивовані людини. Що тоді, що зараз я чітко розумію для чого це все!

Дякую всім, хто цінує нашу роботу. Дякую тим, хто стоїть пліч-о-пліч. А живих прошу згадувати загиблих щонайменше раз на тиждень, о 09:00. Пам’ять – це теж сенс.