Уперше побачив його спекотної червневої днини 1976 року. Насправді день тоді  був цілком погідний, навіть бадьорий, але стан, коли твій юний організм ураз кидає з холодного поту в гарячий, мимоволі вкарбував у пам’ять аналогію шаленого палу.

На ристалищі у тоді ще новенькому корпусі географічного факультету, що притулився боком до вулиці Ломоносова, в розлогій, як наш сільський вигін, аудиторії ми, велелюдна «абітурська» громада, вимучували із себе «газетних геніїв». Офіційно це називалося «другим туром вступного творчого конкурсу» на факультет журналістики столичного Шевченкового університету.

Він майорів своєю доладною копицею сталевого волосся між рядами претендентів, чапав з видом веселої загрози всьому світу, час від часу нахилявся над творцями, більше – над «творцицями» і щось видавав скрипучим, як у мажі, та веселеньким, наче танці на склі, голосом. Якісь іронізми.

За мої муки творчості – нахабний замах на репортаж з виставкового павільйону – вліпив мені «четвірку». Думаю, що благодушно зависив: з його  можливостями та статусом і з моїм благеньким пером міг тоді на мах препарувати мене, як Бог черепаху.

Не став.

Зате став одним із кураторів нашого курсу. Класним. Не в академічному значенні рядового прикметника, а як ступінь епітета. Найвищий.

Він приносив із собою на лекції свіжий дух козацької вольниці, дух інтелектуальних послідовників Петра Могили, дух співців-кобзарів, яких справедливо називав прототипами журналістів, і того лицарства, яке вільно орудувало шаблею, книжкою, чарами кохання і чаркою.

Уже в пору мого студентського безтурбоття його улюбленою педагогіко-психологічною забавою було стріти тебе в коридорі Жовтого університетського корпусу, приперти до стіни, перехопити твій без вини винуватий погляд і, викрешуючи зі своїх зіниць іскру всевидячого ока,  допитати:

– Скільки цього місяця заробив?

–  Та який заробіток, Василю Васильовичу? Хіба стипендію… сорок…

Він кривився у посмішці, припечатуючи оту свою мімічну оцінку ледь випнутою нижньою губою. Поважно витягував з нагрудної кишені червоного партійного квитка, розгортав:

–  Дивись, ось мій заробіток за той місяць.

Цифра була захмарною.

–  Ти думаєш, я тут заробив? Це більше – мої гонорари. А ти оце протираєш штани в аудиторіях, коли в Києві стільки редакцій? Шалопай!

Зате як він сяяв перегодом, за чотири роки, коли довідався, що ми з однокурсником Володею Пищиком у Пряшеві, відставши від групи, майже самоправно побували в тамтешній українській газеті «Нове життя», зустрілися з редактором Людвігом Галушкою і зуміли «продати» йому кілька наших дописів, які завбачливо прихопили з Києва. Ще й примудрилися тут-таки, до публікацій, отримати за них чималенький гонорар. (Пояснили редакторові, що завтра виїжджаємо додому, а гроші студентам, як відомо, потрібні сьогодні, і він, добра душа, провів наш до бухгалтера). Того дня при всій рідній київській спудейській ватазі, у Чехословаччині сущій, ми були врочисто возведені нашим патроном на «п’єдестал пошани» – як «приклад для наслідування». І за цю шану охоче склалися частиною свіжого заробітку на щире товариське бенкетування.

Про цей наш чехословацький просвітянський рейд повідаю детальніше.

Олімпійського літа 1980-го ми, обранці четвертого курсу журфаку Шевченкового університету, під орудою нашого доброго провідничого доцента Василя Яременка висадилися щасливим десантом – страшно й подумати! – за «залізною завісою» СРСР, аж у самісінькій Братиславі. Кожному з нас випав цей унікальний виграшний лотерейний квиток, названий «ознайомчою практикою». Як керманич Василь Васильович сам формував групу, добирав, кого вже більш-менш знав і з ким, смію думати, йому самому було цікаво у цьому закордонному відрядженні. Нас чекали відвідини відділення журналістики Братиславського університету, знайомство з його навчально-виробничою базою, спілкування з колегами-студентами, передовсім з «дзеркальною» групою, яку згодом мали «гостити» в Києві. А ще ознайомча поїздка до празького Карлового університету, у міста Кошице і Банску-Бистріцу й у вже згаданий Пряшів – центр українства та українськомовних видань. Саме у Братиславі, у звичайній редакції звичайного університетського видання явилося нам диво, при якому кожен із нас, ґречних, ледве втримував нижню щелепу. Ми побачили… живий комп’ютер. У дії: оператор верстав на ньому чи то газету, чи журнал. За рік потому я, дипломований журналіст, переступлю поріг найголовнішого газетно-журнального видавництва республіки – «Радянська Україна», і там ще роками гуркотітимуть, чадітимуть гарячим свинцем лінотипи, бігатимуть замилені кур’єри з липкими відтисками шпальт від редакцій у набірний цех, де заквецяні фарбою метранпажі приречено шпонуватимуть і розшпоновуватимуть металеві колонки полос. Комп’ютери в наших стінах ще ой як довго не насіватимуться.

…У Братиславі нас прихистило університетське студмістечко. Нові гуртожитки, чисті світлі кімнати з балконами, добре і затишно вмебльовані, а головне відсутність клопів і тарганів увели нас у стан якщо не самадхі, то явного йогічного просвітління. Але милування-дивування, навіть коли воно стосується найсокровеннішого – чотирьох стін свого милого мешкання, теж швидко втомлює. Особливо, якщо трошечку за двадцять. І щоб розвіятися, наші нові братиславські друзі-однолітки запропонували вилазку у місто. З вечерею в, як вони запевняли (і таки мали рацію!), культовій винарні «У Франтішека».

Випущу деталі відвідин музеїв та інших пам’ятних місць словацької столиці, з перекусом для нас тоді геть екзотичними хотдогами, приправленими знаменитою словацькою солодкою гірчичкою…

Ближче до діла.

До вечері.

«Франтішек» уразив нас підвальним огромом, плетивом масивних лабіринтів (наші ровесники пояснили: колишня винарня колишнього монастиря, а святі отці, як відомо, споконвіку розуміються на «ін віна верітас». Гамір у цьому райському виноточивому блуканищі стояв несосвітенний! Гідний царгородського базару.

Лабіринтами тисняви пробралися-таки до замовленого довгого столу з лавицями.

Почався обряд мочемордія. Глеки з даром Вакха порожніли й наповнювалися неймовірно швидко. Ми з усіх сил старалися загнати офіціантів, як чужих огирів, але ті, очевидно, були іноходцями у сьомому коліні. Ми явно програвали і трохи досадували. Пісня – ось що могло повернути, наснажити нашу волю до перемоги. І ми, заохочені всіма богами свят і виногорон, дружно затягли «Розпрагяйте, хлопці»… До чого-чого, а до співу ми були мастаки.

Та, як виявилося, «розпрягати» ще не настав час. Скорше, навпаки. Якоїсь миті на столах з’явилася батарея пляшок зі сливою на етикетках, а наші словацькі друзі заспівали запальної «Викруци». Потім – «На Оравє, добре, на Оравє здраво». А під кінець один із «шварних хлапцов» таємниче додав до цієї народної пісні ще один куплет, «соціалістичний новотвір», із тих, які тоді співали покрадьки навіть тут, у Словаччині, і навіть на власній кухні.

Мами штирі коні, добре ми орали,

Пришли колхознічкі, пришли колхознічі,

 Гей, коні мі побрали.

А далі нашу забаву буквально заохотили… німці. Вони компанією випивали в сусідній ніші-келії. І наш співочий настрій швидко перекинувся на них. Хтось там спробував затягнути своєї. Вийшло так собі. Зате нас запалило новим духом суперництва. Тепер уже спільним українсько-словацьким хором, на добрих півтора десятка молодих голосів ушкварили ідеологічно правильну «Катюшу». З якимось одчайдушним натиском – наче брали щось приступом. Сусіди вийшли з келії і тут-таки капітулювали на милість нашої компанії. Звісно ж, із своєю «винною контрибуцією». Виявляється, це була туристична група з НДР (Німецької Демократичної Республіки), яка поверталася з мандрівки Радянським Союзом. Ми, ясна річ, закріпили нашу дружбу новою високою хмільною хвилею.

Вечеря завершилася, як писали тоді газети, «у дружній братерській обстановці». В акурат до останнього автобуса. В салоні громадського транспорту ми проспівали усі 40 хвилин переїзду і як бонус отримали дозвіл доброго водія-словака їхати безкоштовно.

Студмістечко зустріло густою теплою сутінню солодких снів. Утім, дебела багатоповерхівка жіночого гуртожитку, що став на нашому шляху, ще сліпала одинокими вікнами. Решта були заплющені – спали. Але ж який сон такої славної червневої лукавої ночі! Коли медоточить хмелем акація, коли «сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди»… Коли «місяць на небі, зіроньки сяють»… Коли «та пісня мила, та пісня люба, все про кохання, все про любов»…

Від нашого хору прокинувся вулик. Засяяли соти вікон і звідти на балкон, випурхнули… метеликами дівчата. З теплих ліжок, у ніжних льолях…

Нас аж приском обдало. І ткали габу української пісні, здіймаючи її до тих метеликів, до ясних зір, до літнього Всесвіту… Нам аплодували і ми не чули під ногами землі. Принаймні тоді, серед глупої, зате лагідної братиславської сутіні всі поверхи та кімнати сяяли вогнями, а з балконів кетягами звисали алярмово зірвані феї у звабних білих, рожевих, блакитних, бузкових нічних льолях.

Ми почувалися матадорами –  на турнірі, на арені, в солодкій зморі сотень пар неповторних захоплених очей. Але чи то «вінко червене», чи перший шквал оплесків, яким винагородили нашу «піснь Купідонову» прекрасні дами… Бо ми так розходилися-розохотилися, що не зчулися, як з матадорів преобразилися у… бичків. Кров нуртувала в жилах, ми били обчасами, пасли очима балкони, готові брати їхню вабливу височінь приступом. Наша лірика ховалася за спинами і хтиво ловила дрижаки. А на бойовому щиті вже бриніла геть інша піснь – заклична, як «кіа!» синів Інчучуна:

Іще сонце не сходить, а по селу бугай ходить.

Я до нього: «Бицю, бицю», а він… лізе під спідницю…

Все урвалося в одну мить. З темного закутня студмістечка, з тієї його закапельні, яка ховала гостьові котеджі, до нас, шпортаючись у траві, квітах, кущах, спотикаючись об бордюри, летів сив-соколом Василь Васильович. Розкішний, як Аполлон: у білій майці, синіх з білими ромашками трусах, у капцях на босу ногу… За ним, вкрадливо оглядаючись навсібіч, як хвацьких боєць групи прикриття, дріботів ще один патрон нашого гурту факультетський викладач фотосправи Микола Ляшенко – той таки встиг вскочити у штани.

– Сволочі! П’янчуги! Повбиваю! – Яременко рокотав гнівом, яко Зевс, вергаючи справжні блискавиці. Хтось із нас тоді навіть відчув на своїй потилиці його гарячу руку.

– Ви зганьбили наш університет! Завтра ж пишу доповідну на ваше відрахування! Марш в кімнати! І не спати! Пакуйте речі! Всім готуватися до від’їзду!

Стусанами загнав нас у наші мешкання як шкодливих котів.

Решта ночі минула без сну. Од «хмелю, мій хмелю» не лишилося і знаку. Оті кілька годин тяглися мов на налигачі. В муках-роздумах засуджених до неминучої страти.

Вдосвіта мали їхати на двірець, а звідти потягом у Банску-Бистріцу.

До збору з’явилися всі як під гук архангелової сурми. Вийшов Василь Васильович. З-під брів кресали вогники, але вони були як спалахи далеких блискавиць, коли гроза пішла собі навзаводи, а вмиті хмари прокльовували перші промені обнадійливого сонця.

–  Доброго ранку, як спалося? – лукаво-єзуїтські заломи на кутиках губ.

Сопемо, очі долу.

Сяйнув усмішкою. Загадково.

–  Ну що, пияки. Маєте велике щастя, що співали добре, тримали гармонію. Якби фальшивили –  сьогодні ж про цей інцидент знав би декан.

У гурті полегшено зітхнули. Кожен, здається, відчув рідною шкірою, що воно таке, коли гнів міняє милість.

–  Але ви не радійте… Я для вас приготував покарання. За всю дорогу жоден із вас не склепить повіки. Хто спробує – отримає на горіхи. Рука у мене, переконалися, важка. Колись я був на одній нудній екскурсії, так там плохенький екскурсовод щоразу повторював: «Пасматгітє напгава, пасматгітє налєва,  –  ето всьо для нагода, ето всьо для людєй». Отак і я вам читатиму – від вокзалу і до вокзалу. А ви слухатимете. Мовчки. Без жодних запитань, жодних реплік, жодних нотаток, не провокуйте мене.

Тільки-но потяг загойдався, ми рушили в купе Василя Васильовича, на заклання.

І він почав лекцію. Про геть незнану тоді для нас літературу «Розстріляного відродження». Відкривав імена, які ніхто з нас доти не чув: Хвильовий, Чупринка, Зеров, Драй-Хмара, Свідзинський, Маланюк… Повідав страшну історію про те, як енкаведисти у камері знущалися над арештованим Рильським, як вирвали йому вуса («Придивіться до знайомого фотопортрета Максима Тадейовича – помітите у нього шрам на верхній губі»). І за що? За хрестоматійний вірш «Моя Батьківщина», який, повідав Яременко, мав строфу про «козацькі могили високі». От за ті могили великого поета ледь самого не спровадили у безіменну «розстрільну яму»…

Минали години. Скрипала мажа його голосу. Хтось із нас, грішних, спробував клювати носом, але тут-таки отримував батьківського стусана:

–  Не спать, не спать, гуляко! «Пасматгітє напгава, пасматгітє налєва – ето всьо для нагода, ето всьо для людєй»!

І перервана нитка його оповіді миттю зросталася.  Змотувався клубок, який пашів огнем і болем незнаного, страшного, великого. Слухав тамуючи дих і мимохіть дочувався чи то стукоту коліс, а чи свого серця.

Такої стосилої лекції більше ніде, ні від кого не чув. І вже не почую.