Сергій Калантай – український та німецький актор театру і кіно, народний артист України (2024), відомий завдяки роботам в українському кіно та у німецьких театральних і кінопроєктах. Викладає акторську майстерність, зокрема у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Спілкування починаємо зі спогадів, навіть одкровення – що саме підштовхнуло до вибору стати актором.

– Сказати чесно, це не був цілеспрямований вибір чи мрією всього життя, – зізнається пан Сергій. – Підштовхнула випадковість. Я планував стати істориком, археологом. Вважав це реалістичнішою професією. Акторство – ефемерна субстанція. Це мрія, це думки, це бажання. По-справжньому займатися акторством ми тогочасні могли собі тільки уявляти. Але склавши у 1981 році з першого разу іспити до Театрального університету, який тоді називався Театральним інститутом імені Карпенка Карого, я став першокурсником. Так змінилася доля змінилася нараз.

– Які Ваші проєкти в театрі та кіно для Вас найулюбленіші?

З народним артистом України Анатолієм Гнатюком

– Один із таких утілено на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка: вистава «Подорож Аліси до Швейцарії» за п’єсою Лукаса Барфуза у постановці Станіслава Мойсеєва. Мені випало зінрати роль доктора Штрома. Я здебільшого не люблю те, що роблю в театрі чи кіно. Вважаю це недостатньо професійним порівняно з українськими чи світовими акторами. Через це мені важко себе з ними порівнювати і мені завжди соромно: і за свою професію, і за те, що в ній присутній. Але є речі, за які не соромно. Власне, це згадана роль  і ще дві –  у кіно. В серіалі «На твоєму боці» я грав суцільне зло – антагоніста Михайла Володенка, голову компанії, людину, яка керувала тіньовою, негативною стороною містечка. А в серіалі «Пізнє каяття» режисерки Оксани Байрак втілив образ Томаша, доктора-гінеколога з польським корінням. Воль була повною, цільною, де все було на своєму місці, не було чого додати чи відняти.

Цими ролями можу пишатися.

– А як осіли в Німеччині?

– Приїхали туди лікувати сина. Я вже був свідомим актором і хотів працювати за фахом. Підтвердив диплом, склав іспит з німецької, навчався акторства – і почав працювати. Але акторська професія на Заході зовсім інше. Там ти маєш виживати. Там акторство – не стабільна робота, як у нас. Щоб вийти на професійний шлях, треба стати зіркою, довести рівень, бути потрібним. Інакше ти поза системою.

Бути актором там – це не та постійність, як у нас театрі: сидиш, можеш працювати, а можеш і не працювати, якісь гроші все одно матимеш. А в Європі наша професія вимагає весь час бути у пошуку: маєш шукати нові проєкти, маєш себе пропонувати. А тоді дивляться – підходиш ти чи ні, і якщо підходиш, залишаєшся актором.

– Що додає Вам сили й натхнення залишатися у професії?

– Любов і жінки. Я вчу цього навіть своїх студентів. Я їх прошу, наполягаю, щоб вони залюблювалися. Бо любов викликає великий позитив і натхнення до праці, до пошуку, до створення, відтворення чогось прекрасного. Мистецтво, музика  – все це лише супутні речі. Але найголовніше – любов.

– На Ваш погляд, які виклики нині стоять перед театром та кіно?

– Ми всі тепер у стані війни. Не під час, а саме у стані. Бути відокремленим від цього неможливо. Тому найперший виклик – підтримувати людей, які залишилися в Україні. Поки живе театр, поки живе мистецтво, є життя в країні. Як тільки цього не стане, тоді вже не буде сенсу взагалі далі існувати.

– А українське кіно – яке воно  сьогодні? І яким бачите його?

– На мою думку, пріоритет у сучасному кіно – документалістика. Зараз навколо нас так багато нового – яскравого, героїчного і жахливого. Художнє кіно – це надумана історія, придумана на основі чогось. Але коли бачиш, як люди гуртуються навколо однієї ідеї, як рятують життя одне одному, як протягують руку допомоги, як рятують тварин, як створюють із нічого можливість жити далі, – оце і є ті теми, які потрібно висвітлювати. Не придумувати щось. Хоча є чимало ідей і думок про те, що треба творити справжнього героя. Суспільство має будуватися на якомусь прикладі. Люди мають у щось вірити. Російська сторона десятиліттями жила ідеєю перемоги у Другій світовій війні. І виховала покоління, яке сьогодні стоїть на фронті й воює проти наших захисників. Нам теж потрібен герой. Не вигаданий – справжній. Його слід не створювати, а прославляти. Це – перше завдання сучасного мистецтва й кінематографа: показувати цього героя, говорити про нього, утверджувати образ сильної нації. Ми – не раби. Ми – нація, яка заявляє про себе гучно й гідно.

– Ви навчаєте професії студентів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Що Вас заохотило стати викладачем?

– Від самого дитинства мені подобалося слухати. Я навчив себе і привчив бути уважним до того, що я чую. Якось я почув, що у людини є два вуха і один рот, тобто говорити слід менше, а слухати більше.

На знімальному майданчику я побачив, що молодим акторам ніхто нічого не підказує. Вони не знають, як бути перед камерою. Бо це зовсім інше, ніж бути на сцені. Очевидно, тому й виникло бажання виховувати кіноакторів. І спілкування з молодими людьми, хай як, може, дивно це звучить, але це пізнається тільки з часом. Це обмін енергіями. Ми думаємо, що живемо з того, що з’їли, чи з того, що прочитали або побачили… Але енергія – це ще й те, чим себе наповнюєш, що віддаєш, і що отримуєш. Це та сила, яка нас підтримує. Тому молода енергія, з якою спілкуєшся, вона також тебе живить. Напевно, саме з цих причин я і став педагогом.

– Що у сьогочасній акторській освіті Вам подобається, а що, можливо, ні?

– Мені не подобається підміна акторства – коли за акторством ховаються. Наприклад: актор убрався в червоне – і цього, мовляв, уже досить, щоб «показати» смерть чи кров. А він просто вбраний у червоне – і все. Немає перевтілення, немає дії, немає акторства.

Але мені подобається інше: в українській молоді є бажання творити. Є прагнення входити в систему й водночас ламати стереотипи. Це справді надихає.

– Який сенс саме у Вашій роботі?

– Життя – це праця і користь. Нещодавно прочитав: якщо можеш змінити бодай одну долю на краще – ти живеш недарма. Навіть акторство здатне на це. Людина, подивившись сильний фільм чи побачивши тебе на сцені, може раптом зрозуміти: так жити не варто – треба інакше.

А педагогіка – ще глибше. Там просто береш людину за руку й ведеш правильним шляхом. Педагогіка – це передусім приклад. Коли сам поводишся гідно, той, хто поруч, вчиться саме цього. Мабуть, у цьому і є її сенс.

– Якби була можливість прожити життя заново, обрали б акторство?

– За все життя я зрозумів: акторство для мене – не найважливіша професія. Є фахи значно потрібніші. Професії педагога, лікаря, військового, особливо в нашій країні, – важать більше. Якби не випадковість, я, мабуть, став би кимось із них. Точно не актором.

Життя Сергія Калантая вкотре доводить істину: доля не завжди веде туди, куди плануєш. І саме в цьому її мудрість. «Випадковість», яка колись змінила його шлях, стала покликанням. Театр, кіно, педагогіка – через них він торкається живих людських сердець. Його історія нагадує: справжнє призначення не завжди шукають. Іноді воно саме знаходиться.