Коли в лютому 2022 року небо над Україною розірвав перший вибух, мій дядько Анатолій Олександрович не вагався. Того ж дня, коли тисячі чоловіків ще намагалися зрозуміти, що відбувається, він сказав просто:

– Я мушу йти.

І пішов. Без гучних слів, героїчних поз. Зібрав наплічник, поцілував дружину і двох доньок. Мовив тихо: «Бережіть маму і себе. Я повернуся».

Він воював рік – довгий, страшний, виснажливий, у якому кожен день міг стати останнім. На передовій, серед вирв, окопів, руїн Донбасу втратив майже всіх побратимів. Його найкращий друг загинув, коли взявся відкинути гранату, щоб урятувати Анатолія. Стояли майже поруч, але за кілька секунд світ між ними  розчахнувся у прірву.

«Після вибуху – тиша. Така, що чуєш, як стугонить кров у вухах. Дивишся – навколо земля, каміння, і вже нікого немає. І тільки прапор лежить, упавши в багнюку. Я тоді подумав, що, може, і нам пора лягти поруч», – написав він пізніше.

Його витягли – напівживого, контуженого, з важкими травмами. Залишити його просто в завалі було легше – бо всі були поранені, бо «там, здається, вже ніхто не дихає». Але його дружина не змирилася. Дружина і дві доньки почали шукати його серед списків зниклих, телефонувати, писати, благати.

Лише завдяки їхній затятості військові взялися перевірити ту зруйновану позицію. І через дві доби мого дядька дістали живого з-під землі. Його обличчя було чорним, голос зірваний, а погляд – таким, ніби він бачив пекло.

Після лікарні він довго не міг говорити. Потім почав писати. Не про себе, не про біль – про війну. Очима того хлопчика, яким колись був. Того, що бігав селом, будував з грудочок землі «фортеці» для жуків, називав їх військом і грався у битву.

«Кравчики – безневинні істоти. Живуть собі в нірках, нікого не чіпають. А я будую їм фортецю, роблю з них військо. Генералом був я. Вони падали, билися, втікали. А я грав у війну, навіть не розуміючи, що одного дня сама земля стане окопом, а я – серед тих самих грудок глини, тільки справжніх».

Писав – наче сповідався. Після того, як упритул бачив, навчився цінувати кожен дих життєвий.

«Земля мене ковтнула. І я вже біжу по зеленому полю, лечу над рідним селом. Он батько біля вуликів, мати махає рукою, а дід лущить кукурудзу для курей. Усі живі, усміхаються. А потім знову біль, темрява, рот забитий землею. Я дихаю. Я живий. Сашко мене витяг. А через хвилину його вже нема. Чому він – ні, а я – так?».

Це питання тепер ставить собі щодня. Воно звучить у його очах, у тому, як він мовчить, коли бачить на вулиці військових. Йому важко навіть зараз, через три роки після тих подій. Та замість того щоб замкнутися у собі, він говорить – словами, текстом, історією. Бо мовчання теж може вбивати.

Його дружина каже, що коли він пише – він дихає. Його доньки носять йому чай, тихо сидять поруч і читають рядки, які він колись набрав тремтячими пальцями: «Останній із захисників, який не залишив поле бою, урочисто нагороджується почесним листком і відпускається на волю. Біжи додому, розкажеш, як ти воював».

У цих словах ніби все, що він пережив. Бо тепер він теж той «останній із захисників», який повернувся, щоб розповісти. Що війна – не лише вибухи й фронт, що війна – це насамперед люди. Ті, хто стоїть, і ті, хто падають. Ті, хто витягують побратимів з-під завалів. Хто не здається навіть тоді, коли здається, що вже немає сенсу.

Він вижив. Але частину себе залишив там – серед розірваних бліндажів, серед надсадного крику й дзвінкої тиші. Тепер його поле бою – папір і чорнило. Його зброя – пам’ять.

І коли він каже своїм донькам: «Я не герой, просто мені пощастило» – вони відповідають:

– Ні, тату. Герой – це той, хто вижив і не забув.

Бо іноді найбільший подвиг – не загинути, а жити.

І не мовчати.