Уцілілі шматки стін продовжують осипатися… Мене знову припорошило сірим бетонним пилом, але це не біда. Сьогодні я чув декілька вибухів, зовсім близько, а після цих бентежних звуків клапоть горизонту перед моїми очима запалав. Колись так горів небокрай при заході сонця, але не зараз. Я знаю, що на зміну яскраво-червоному спалаху прийдуть клуби диму, вони будуть схожими на сірих заблудлих овець, які вже ніколи не повернуться додому.

Знову земля здригнулася, а за нею всі будинки забриніли відлунням відчаю. Посуд, що я так невтомно бережу, дзенькнув… Мабуть, бокал на тоненькій ніжці все ж прихилився до новенького сервізу – разом не так страшно. Я відчув, як шафка заворушилася, але старі невмирущі петлі не дали їй від’єднатися від вцілілої стіни. А я все ще стою…

Небо згасло… Напрочуд дивна ніч: я бачив на темному безкрайому простирадлі молодий місяць. Він був такий яскравий, його підперезували зграї палаючих білих вогників, зібраних у сузір’я. Було так тихо… Аж раптом я почув голоси внизу. Хтось у паніці пробирався руїнами. «Женуть наші хлопці нелюдів!» – подумав я. Пізніше виявилося – таки був правий.

Весна нарешті почала проявляти себе. У моєму дворі дещо надламані кущі вже вихваляються один перед одним зеленими налитими бруньками, вони не знають, що пролісок у затінку старого дуба давно їх випередив. Природа оживає…  Так тішиться око, коли бачить ці ніжно-теплі кольори.

Вибухів майже не чути, вони лише зрідка доносяться у наші краї глухими ударами. Фундамент сусіднього будинку не витримав – уся споруда лавиною сповзла на позеленілу траву. Сумно… Там, на третьому поверсі, жила порцелянова голубка, вона завжди усміхалася мені крізь віконце, я захоплювався вигинами її білосніжного пір’я. Моє зовсім не таке, воно темне, дещо кострубате і майже не деталізоване, хоча хвіст у мене нівроку. А от гребінь я маю чудовий. Якби ж ви побачили його трошки раніше! Він завжди блищав на сонці, ніби щойно зібраний мед, пускаючи дзеркальних зайчиків на стелю. Похизуватися також можу міцною кремезною шиєю і дзвінким кришталевим голосом. Вечорами я співав тій білій пташці серенади, а вона закохано дивилася на мене своїми блакитними очима. Були часи… Я більше ніколи не виголошу їй іскристої ноти, але буду вперто стояти на своєму законному місці. Це мій біль, мені із ним боротися, із ним жити!

Ніби білосніжні метелики, у небі промайнули голуби. Такі енергійні, щасливі, живі… Один із них присів на дубову гілку і почав воркотати. «Моя пташко, я нарешті почув твій голос!» – промовив тенор душі. Вона обіцяла повернутися і принести на своїх ніжних крилах перемогу. Я вірю в неї, тому не полишу обраний мною піст. «Гадаю, ти зовсім скоро прилетиш, а я чекатиму на тебе вдома!».