В XVI томі «Літопису УПА» та в книжці «У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА», виданій в Аугсбурзі 1949 року,  подається  біографія полтавця, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Волоша-Василенка.  Народився 1921 року в селі Війтовці Яготинського району Полтавщини (нині Київська область), у багатодітній родині.  Його батько, свідомий  українець, тяжко працюючи у колгоспі, мріяв про те, щоб найстарший син Петрусь, дуже здібний, охочому до науки, здобув вищу освіту. Доля батька обірвалася трагічно. У 1936 році його арештували і засудили на 10 років заслання в табори. Відтоді сліди його загубилися. Швидше за все його, як  і сотні тисяч українців, скосила енкаведистська куля десь у підвалах-катівнях чи глухих «розстрільних» урочищах.

Дружина з чотирма дітьми (двома синами і двома доньками) залишилися без засобів існування. Пізнали страхіття Голодомору 1932-1933 років та більшовицьку сваволю. Згодом Петро Василенко згадуватиме:  «Як постав 32 та 33-й, поїли все, що було їстівного, навіть траву-лободу повищипували. А смерть косить. Щодня підвода їде, та два чоловіка збирають трупи з вулиць і – в общу могилу… О, друзі мої, вже й не пригадую, як вижив я, десятиліток, в тому першому голоді».  Молодий Петрусь, незважаючи на лихо, рветься з усіх сил до освіти, вчиться в школі, багато читає, пише вірші, які подобаються його сільським товаришам. Закінчивши середню школу, вступив до Педагогічного інституту. І там усе ясніше відкривається студентові світ і життя, і разюча неправда довкруги. Не затруїла молодої палкої степової душі ані більшовицька вища школа, ні брехня їхніх газет та книжок. Душа волала від повсякденної брехні та ідеологічної облуди «сталінського щастя».  Отримавши диплома, Петро працював учителем в середній школі на Полтавщині. А на дні душі боліла пам’ять про мученицький шлях свого батька – і рідного народу. Мучила проклятими запитаннями: чому? за що? навіщо?

О, мій батьку! (Десь в кайданах умерший),
Не досягший в житті сонцесяйних вершин,-
Твій тяжкий шлях борні не забуто й тепер ще –
Крізь сніги його довжить Твій трепетний син.
(Вірш «Пахне далеч…»)

З початком  Другої світової війни Петра Василенко забрали до війська:  прискорений курс військового училища – і на фронт. «Але все рівно постійно думав, чи колись настане час на помсту катам за наші кривди? – пише Василенко, – як стало заноситися на війну, так надіявся, що тим червоним буде кінець. У полон попав, аж  воно фашист, як той же гепеушник, тебе за людину не має. Вдалось мені з транспорту в Німеччину втекти. Вже за Перемишлем. Там лемки мене й звели з потрібними хлопцями…»

Тут Петро Василенко і знайшов свій шлях – шлях збройної боротьби проти всіх ворогів незалежної України. Мав змогу ознайомитися з українським визвольним рухом, пізнав його програму – тоді зрозумів усе і знайшов ясну відповідь на всі питання і всі бажання, якими змолоду горіла його палка душа.

В липні 1944 року Петро Василенко вступає до лав Української Повстанської Армії (УПА). «І от я воюю, – пише Василенко, –  повірте, як на Волині й вже тут червону партизанку кромсали, я в кожен бій з молитвою йшов… Господи, дай сили помститися! І поки що кулі мене минали».  Спочатку  був чотовим в сотні куреня  «Месники», потім виконував функції політвиховника, а згодом став редактором  часопису «Лісовик», що видавався повстанцями в Закерзонні. В.Макар у своїх споминах писав: «Весною 1945 року окружний Провідник Сталь організував з Петром Волош-Василенком  Технічне Звено  для видавання підпільної літератури… В серпні 1945 року письменник Волош стає редактором журналу  «Лісовик». Передруковується література: «Ідея і Чин» «Інформатор», «Стрілецькі вісті», реферати, бефони, літучки». (В.Макар, «Бойові друзі. Спомини»). Неодноразово П.Волош-Василенко бере участь у бойових діях проти польсько-більшовицьких військ. В своєму репортажі «Пригода під час маршу» розповідає про бій сотні УПА під селом Которини з більшовицькою розвідкою, в якому сам брав участь як чотовий сотні.  Його репортажі, статті, нариси друкувалися у виданнях Краєвого Осередку Пропаганди: журналах «На чатах», «До зброї». Петро Василенко вірив, що настане час і він повернеться з переможним прапором українських визвольних змагань за Дніпро, у рідні полтавські степи, щоб на місці помститися за смерть свого батька і тисячі загиблих українських патріотів. Цілою душею прагнув здійснення тієї хвилини, «коли вже ніхто не буде бити, закріпачувати, вивозити та стріляти наших батьків і матерів, а буде вільна земля та щасливий люд». У це вірив і за це боровся. За це віддав своє молоде життя.

Діяльність вояків УПА – то не лише бойові операції. Майже щодня в партизанських умовах проводилася освітня та ідеологічна робота. Без помічної літератури – це особливий героїзм, поєднаний з великим талантом, залізною волею та незламною вірою. Справжній подвиг. Серед  вояків –  чимало поетів, письменників, художників, музикантів. З-поміж них – наш земляк, письменник Іван Багряний, поет Юрій Липа, художник і скульптор Михайло Черешньовський та багато інших, кого любов до Батьківщини покликала в лави УПА, до зброї. Прекрасне покоління, яке творило безмежну потугу нашої нації, силу навіть у вкрай несприятливих умовах відчайдушно боротися і повнодухо творити. Підпільно видавали друковані часописи і твори, складали чудові пісні та поширювали їх серед народу. Чільне місце серед них належало і Петрові Василенку, популярному поету, на вірші якого складалися повстанські пісні. Його «Марш месників» став гімном Куреня. А головний творчий набуток, збірку «Мої повстанські марші», повністю видано по смерті поета, аж 1996 року  у Львові. За визначенням дослідника з Канади Ярослава Стеха, збірка віддзеркалює передовсім душу повстанця. «Читаючи повстанські марші, мимоволі переносишся уявою в ті дні слави і величі українського козацького лицарства. Це вірші вільної козацької людини». (Я.Стех, «Присяга не словами, а чесністю крові»). А на думку Дмитра Донцова ,  «…це голосний крик нової України, яка сповіщає світові, що вона прийшла на світ: що вона живе, жити хоче і жити буде, хоч би всі сили зла завзялися на неї… Це воскреслий дух утоптаної в землю справжньої, прадавньої, нової, вічної України».  (Д.Донцов, «Співанок УПА» – Універсал  нової України»).

В поезії П. Василенка віддзеркалюється особлива любов повстанців до своїх командирів і побратимів по зброї. У вірші «Пісня про полковника Різуна», командир – «славний лицар бойовий», а вояки «всі, як льви, б’ють комуну з України – це Бандерові орли». Воякам пригадуються слова полковника: «Я хочу чути велику війну. Війна мусить бути». Виконуючи це бажання командира, святять його зброю у все нових боях, наближаючи день, коли цілий народ завдасть останній удар більшовицькому окупанту. Це побратимство зброї і духу об’єднаних спільною ідеєю, зв’язаних присягою на вірність одне одному в боротьбі для досягнення спільної мети. Петро Василенко свято вірить у перемогу національно-визвольної боротьби українського народу. У посланні своїй рідній неньці, котра залишилася на Полтавщині, він пише:

І тому я сьогодні так вперто іду
в бій останній, затяжний, завзятий.
Моя мамо! Повір, переможем – прийду
великим щасливого свята!

Серед тихої, темної ночі, десь у зеленому бору в душі поета зароджується і лірична чутливість: любов’ю до матері, своїх близьких, друзів, «милої»,  до своєї малої отчини – Полтавщини.

Знаю, там, де степів чорноземних розліг,
де вітрів не спинить, не догнати,
Ти тепер (якщо тільки Тебе Бог зберіг,
якщо й досі стоїть наша хата),

Ти тепер з льону нитку прядеш край вікна
і так часто в вікно поглядаєш; –
Може я появлюся під ним на снігах,
приблукавши з далекого краю…
(«Матері»)

Як людина молода поет мав своє кохання. Дівчина вболівала за свого обранця, котрий щоденно перебував на грані життя і смерті. Поет згадує про лист, що його одержав від коханої. Вона зізналася йому в своїх почуттях, у тривогах за нього: «І я думаю: Боже, що з вами тепер? У яких ви степах пропадаєте тінню? – І стає тоді повінь лякливих химер». А проте у поетичній відповіді-подяці ліричний герой знаходить в собі здатність піднятися над своїми палкими юнацькими почуттями – у час боротьби зі смертельним ворогом.

Там –  барабанять кулемети,
гранат страшний лунає гук,
не смію буть тепер поетом
Твоїх зітхань і власних мук.
(«Відповіді»)

У цьому – виразна натура українського повстанця: ніщо, навіть найпалкіші чуття до коханої, не сміє відволікати від головного – битви за свободу.

Похилені, засніжені, зігріті,
але так вперто ми ідем:
В нічній безтямі лютий вітер
дуднить Мазепиним конем.
(«Уперед»)

Так Петро Василенко відчуває за собою істинних героїв української історії: його підтримує незламний дух мазепинців, його вражає силою духу кинутий у лице більшовицьким посіпакам виклик саможертовних борців за Україну під трагічним Базаром. Звертаючись до України, мовби присягу виголошує:

Усім жахом Полтави, Базару і Крут,
страшним рабством і кров’ю Петлюри
Ти мене обернула у месницький бунт,
в світлий рокіт крилатої бурі.

Поки свободи над степом Твоїм
Величавим вогнем не засвітить,
буду тямити з болем твій пострах руїн,
буду месницьким бунтом шаліти !
(«На розпуттях хистких…»)

Поезія Петра Василенко звучить в повстанських маршах та піснях. Але дивно, що ті ратні співи нині вкрай рідко лунають у час наших національних свят. Колективи не вивчають повстанських пісень. Натомість охоче виспівують сентименти «гречкосіїв» чи малоросійські «частушки».

А історичні традиції нашої землі, відроджені в піснях «титанів духу»? У пісні тих, хто «духом сильний» і «серцем не з ганчірочки»? Хто кинув гучний клич:

Збудись, могутня Україно,
Козацьке плем’я стань на змаг,
До перемоги йде твій шлях!..
(«Співанка УПА»)

Земляк Петра Василенка (народжений в Яготинському районі) Василь Гришко, вивчаючи історію УПА, звернув увагу на видання підпільної ОУН 1946 року – збірник нарисів про боротьбу УПА в 1943-1946 роках під назвою «У боротьбі за волю – під бойовими прапорами УПА». На титульної сторінці збірки зазначено: «Упорядкували: Петро Волош-Василенко та К.Вірлинів». Збірка – як друкований пам’ятник Петрові Василенку: він героїчно загинув у бою саме тоді коли «цю збірку нарисів почав редагувати» (Василь Гришко, «Карби  часу»).

Сталося це 70 років тому – 21 травня 1946 року. Оточений ворогами, сам один відбивався до кінця, вистріляв увесь запас набоїв, і поліг як лицар.

Поховали його місцеві селяни у спільній могилі на цвинтарі Нового Любленця, що на Волині. А побратими по зброї назвали в його честь підпільну друкарню УПА. Повстанська преса писала: «Слава Героєві. З його палкими словами і його піснями, з гімном Месників УПА, який він уложив, підемо дальше в боротьбі – до Києва і до Полтави, де могила його замученого батька й мільйонів їх, щоб над ними розгорнути прапор свободи!»
(Леонід Полтава, «Слово і зброя»).

Петро Волош-Василенко – визначна постать в історії національно-визвольних змагань українського народу, в нашій духовній культурі. Про нього згадує  «Історя української літератури ХХ століття» та «Літопис УПА». Йому присвятили  твори відомі українські письменники Леонід Лиман, Олесь Лупій, Олесь Доріченко, Микола Петренко та інші.

Його любов до України більша за всі земні принади. Навіть за життя – цей неоціненний Божий дар український Син не роздумуючи поклав на жертовник Історії – аби відродилася для життя вічного вільна, незалежна, непід’яремна Матір-Україна.

Я – Українець! Зроду вірний син
Батьків, народу, правди України!
З Дніпра величного черпнув я сил,
А вроди набирався у калини…

Багато кривди мій народ зазнав
Допоки з себе викував Людину:
Я – Українець! Цим усе сказав
Про свій  народ, про матір Україну.