Кінець березня 1994 року. Тільки-но відгомонів перший тур парламентських виборів. Наш кандидат, якого ми підтримували, посів «призове» третє місце. Коротше – пролетів. Ну, а в групи підтримки, яку я очолював, агітаційний запал, помножений на гіркоту електорального програшу, залишився. А на носі перше квітня. Ну як тут чогось у такому настрої не начудити? Отак і народилася ідея: на «сміходнє» свято, відоме ще як День дурня, утнути, як тепер модно казати, «перфоманс».

Ріг Хрещатика і Прорізної відомий далеко поза межами української столиці. Саме тут, за оповідками Іллі Ільфа і Євгена Петрова, у дореволюційні часи «працював сліпим» персонаж їхнього славетного «Золотого теляти» – Михаїл Самуелєвич Паніковський. А чому би 1 квітня на знаменитому місці не влаштувати «збір коштів на пам’ятник Паніковському»? Ідею було сприйнято колегами «на ура». Тож заходилися готуватися до такого авантюрного лицедійства у самому центрі столиці. Володимир Цибульський готував тексти та «роздатковий матеріал», про який варто розповісти окремо, Тетяна Гончар малювала портрет сподвижника «великого комбінатора», Наталія Московченко займалася підготовкою постановочних моментів, головним героєм яких був неперевершений Олександр Солодков у ролі… ні-ні, не сина лейтенанта Шмідта, а в образі онука Паніковського.

Ну, а як і куди збирати гроші? Ідея народилася сама собою: на трилітрові банки, закатані бляшаними з проріззю кришками,  наклеїв імпровізовані етикетки з надписом: «Банки Паніковського». Навіть агітаційні стенди зробили!

І ось наприкінці першоквітневого робочого дня на розі Хрещатика з’являється невелика юрба доволі ще молодих людей. Вони швиденько вивішують саморобний великий плакат з портретом Паніковського, розміщуються агітаційні стенди, на асфальті розставляються «банки Паніковського». Вмикаю мегафон, починаю агітувати: «Шановні кияни і гості столиці! Свого часу на цьому місці «працював сліпим» Михаїл Самуелєвич Паніковський. І ми, гідні його пам’яті, вирішили зібрати кошти на пам’ятник знаменитому землякові. Вкладайте гроші у «банки Паніковського» – найнадійніші банки в Україні!»

І народ гроші до банок поніс! За бажання, отримував довідку або квитанцію з відповідним текстом: «Довідка, видана громадянину (ці) в тому, що він (вона) 1 квітня 1994 року ВНІС (внесла) всю свою зарплату в розмірі ___ купонів на будівництво на розі Хрещатика та Прорізної пам’ятника Михаїлові Самуелевичу Паніковському. Довідка видана для пред’явлення дружині (чоловікові) або тещі (свекрусі)».

Хтось, сміючись, кидав у «банки Паніковського» пару купонів, хтось – більше. Один молодик у малиновому «кліфті» вклав якусь за тих часів солідну купюру. Вже не пам’ятаю, може навіть 5 долярів чи німецьких марок. А одна літня пара на повному серйозі почала розпитувати: де можна ознайомитися зі статутом «Банку Паніковського». Отакий у нас довірливий народ! Чим, на жаль, дуже часто користуються.

По завершенні дійства поїхали до турклубу «Арсенал» (був колись такий біля метро «Арсенальна»), де гарно погуляли на зібрані під час першоквітневого жарту гроші. Звісно, не на всі. Решту віддали на благодійництво. Але, як організатор акції, точно знаю – жодної копійки, чи то пак – купона, на будівництво пам’ятника ми не залишили.

Тим не менш, минуло пару-трійку років і пам’ятник Паніковському на Прорізній таки з’явився.

 * * *

Може, хтось назве наш вчинок аферою-авантюрою, що ми дурили людей… Але, по-перше – це був першоквітневий жарт, про що переважна більшість учасників з обох сторін дійства чудово розуміла. По-друге – пам’ятник, як свідок наших благих намірів, стоїть і донині. Чого не скажеш, про «лікарню майбутнього», інші великі начебто «благодійні» проекти. Хоча гроші на такі справді серйозні і конче потрібні для суспільства справи, справжні послідовники Паніковського збирали без жартів і не у День Дурня…