14 березня. О 5-тій ранку в укритті затряслися стіни. Серце спинилося на мить, а потім забилося у шаленому темпі. В будинок, що лише у 20-ти хвилинах від мого дому, влучив артилерійський снаряд.

Я знала, що ми поїдемо з Києва. Я знала, що так треба. Я знала, що не можу з цим нічого вдіяти. Знала, що так буде краще.

Місяць минув наче рік. Смуток за рідним містом огорнув мою душу і сил терпіти розлуку більше не зосталося.

Мій любий Києве, чи ти сумував за мною так, як сумувала за тобою я?

Твої вулички зустріли мене сонячними зайчиками та пахощами весняного квіту. Проходжу повз протитанкові їжачки, до них уже звикли очі. Знаю, милий, що це вимушено, та повір: вони тебе зовсім не псують.

Всі пам‘ятники вкрилися мішковою ковдрою і ледь-ледь виглядають з-під захисної броні. Потерпіть, любі, це для вашої безпеки. Обіцяю, зовсім скоро зміниться ваш дрес-код.

До перехожих з історичних стін Андріївського узвозу промовляють кольорові плакати, дивляться очі безсмертних героїв.

Поки немає повітряної тривоги, кияни ліниво п‘ють каву навпроти заклеєних вікон. Шибки кав‘ярень вбралися в різноманітні візерунки.

Як тобі, Києве, вдалося так гармонійно поєднати непоєднуване? Яскраві барви тюльпанів і грубу сіру мішковину? Іржаве залізо та зелений цвіт каштанів?

Знайомою стежкою йду до того місця, що змусило тебе покинути. Не сердься, будь ласка, мала побачити на власні очі. І побачила…«Це точно реальне? – промайнуло в голові. – Не знімальний майданчик фільму?» Реальне, на жаль. Дитячі іграшки лежать під зруйнованими балконами. Книжкові полички в кімнатах вкрив шар чорного попелу.

Боляче, рідний, знаю, мені теж. Сумно, любий, вірю, та це тимчасово. Люди повернуться додому, а ти зустрінеш їх гарячими обіймами, знімеш з себе «прикраси» воєнного часу. І все буде як раніше. Буде сміх на твоїх вуличках, душевні розмови на кухні, купання у фонтанах й велосипедні прогулянки. Буде мир. Буде любов. Буде життя. Я тобі обіцяю.