«Хочеш зіпсувати жарт – поясни його». Попри застереження Цицерона, усе ж спробуємо розібратися, що смішило його земляків древніх римлян?

Римська комедія, або «комедія (грецьких) плащів» – це латинські комедійні історії з грецькими сценаріями та костюмами, написані Плавтом та Теренцієм у ІІ та ІІІ століттях до н.е. Звісно, почуття гумору тоді й зараз різко відрізняються, але є кілька моментів, які все ж відповідають сучасним «критеріям» комічного.

Як не дивно, але структура і персонажі, головні складові сучасних жартів, помітно схожі з давньоримськими. Проте змістом їхні давні предтечі разюче відрізняються. Ба більше – деякі теми римської комедії просто неприйнятні у нашому суспільстві!

Приміром, сексуальне насильство над жінками. Одна з важливих і глобальних проблем  ХХІ століття не була такою вже й проблемою для давніх римлян. Вони сміливо, хоч і з ноткою жалю, жартували над цим. І навіть виправдовували його. Мовляв, на те вона і «друга половинка». Не упускали можливості поділитися гірким слівцем чи грубими стереотипи про жінок. Та й солоні каламбури на цю тему були дуже популярні.

Загалом, римські комедіографи не цуралися умовно заборонених та делікатних прийомів, аби добряче насмішити публіку. Деякі з них ми розглянемо.

Архетипи

Типовими персонажами римських комедій були: самовпевнений невмілий солдат, підлабузник або світський служака, підла звідниця, хитрий раб, набридливий старий скнара, хтивий чоловік і молодий коханець. Деякі сьогочасні архетипи мають відголосок того минулого: самовпевнений дурень, нахлібник, хитрий шахрай чи буркотливий старигань.

Цікавий факт: більшість імен персонажів римських комедій щось означають, і це «щось» майже цілковито відповідає характеру героя оповіді. Таким прийомом любив користуватися Плавт. Зате Теренцій такі словесні махінації не схвалював. Його персонажі – здебільшого «підлабузники». Наприклад, його «творіння» на ім’я Фрасон любив розповідати відомі жарти, присвоюючи собі їхнє авторство. Над цим улесливо сміявся той самий герой-підлабузник. Така поведінка чимось нагадує сьогочасне листування в соцмережах, оте каверзне «ахахаха», що його частенько відправляв кожен з нас, сидячи з байдужим обличчям, у відповідь на нібито кумедний мем. А Плавт славився своїми «брехунами». З-під його руки вийшло чимало хитрунів і та інтриганів, які пречудово піднімали римлянам настрій. Не дивно, що деякі з них смішні й сьогодні, якщо не власною персоною, то хоча б якимось натяком на подібного персонажа.

Типова структура

Повторюся, давньоримські жарти схожі на сучасні структурою.  Початок – абсурдна або напружена ситуація, розв’язка – щось кумедне і несподіване. Саме це, власне, і викликало сміх у римлян.

Фрасон Теренція привів на бенкет дівчину, з якою там фліртував якийсь хлопчина. Фрасон спровадив бідолаху всього трьома словами: «Дівчини захотілося, зайцю?» Вам не смішно? Поясню. В ті часи заєць вважався делікатесом, тож, по суті, Фрасон сказав щось на кшталт: «Не задивляйся на мою дівчину, бо й ти станеш чиєюсь здобиччю».

Гра словом

Крім стандартних прийомів жартувати, давні римські комедіографи уміли й дивувати. Уявіть: усе йде за планом чи за сценарієм, аж поки якась дрібничка не викликає сміху в аудиторії. Далі постановка закінчується – на біс виходить пані Імпровізація. Долю жарту вирішує, зазвичай, одне незначне слово, яке просто припало до душі глядачам. Воно повторюється, повторюється, по-різному інтерпретується, обростає деталями і новими жартами доти, поки це веселить публіку.

Такий прийом використав Плавт у своїй комедії «Канат»: господар будинку Демонес зустрічає раба Трахаліона, дає йому кілька доручень, на кожне з яких раб відповідає: «Іде!». Потім жарт «перевертається» і все відбувається навпаки: Трахаліон дає завдання Демонесу, а той на них відказує: «Іде!». Згодом господаря починає дратувати це невинне слівце, і жарт досягає свого піку – публіка в захваті від гніву і роздратування Демонеса.

Ефект присутності

Коли ж комедії і жарти виголошувалися на загал, як у театрі, комедіографи нерідко зверталися до прийому «ведучого»: посеред вистави актори зверталися до глядачів, ніби так і треба, що, як подумати, чимось нагадувало сучасний стендап. Іноді це проявлялося у доволі цікавій формі: жарт розповідався так, ніби актори просто виголошують те, що роблять. Це рідко викликало сміх, але бували й прецеденти.

На відміну від свого колеги Теренція, Плавт полюбляв такі «прийомчики». Нерідко поєднував форму давньої імпровізації з давнім «стендапом», утворюючи щось оригінальне, незвичне, і кумедне, а ще – трохи незграбне. Бували випадки, коли актори, граючи комедії Плавта, на мить забували про свою «роботу» і самі починали сміятися над своїми ж жартами. Такі моменти смішили публіку своєю неповторністю, дивиною і, що найголовніше, несподіваністю та неочікуваністю.

Щось схоже присутнє і в сучасних фільмах та жартах, хоч і не так яскраво виражено. Єдине, що відрізняє нашу інтерпретацію цього прийому від давньоримського оригіналу, – спектр вибору. У ХХІ столітті маємо силу-силенну комедій на будь-який смак, римляни ж такої розкоші не мали і дивилися те, що було.

Давньоримський гумор для нас – дивна і незрозуміла річ попри чимало схожого у структурі та персонажах. Римляни вважали смішним те, що нині не є підставою для жартів. Звісно, «бази» комічного спільні і в нашому гуморі, і в комедіях римських часів, але гумор зазвичай додає яскравих фарб буденним ситуаціям. А буденність, як відомо, у різні часи – своя.  Це, власне, і є головною відмінністю давніх жартів і сучасних.

Люди завжди знаходили, над чим посміятися. Жартуйте й усміхайтеся на здоров’я!