На розі столичної вулиці Героїв Небесної Сотні височіє девʼятиповерховий будинок. Панельний. Сірий. Монотонне полотно його стін подекуди нівечить бунтівна яскравість утеплених квартирних фасадів. Не страшно.

На тлі залізобетонної незворушності ці барвисті виплоди латентного вандалізму скидаються радше на купку маргіналів, та аж ніяк не на відчайдушних повстанців. Не важливо. Лише при денному світлі вони набувають певної іпостасі. Нині це однаково темні й безликі квадрати. Їхню притлумлену індивідуальність могли б урятувати вуличні ліхтарі, але цієї ночі планове відключення світла віддало їх на поталу безжалісній темряві. Не пощастило.

Цей будинок дивний. На перший погляд, непримітний. Звичайний. Але нутро в нього контроверсійне. Тиша в ньому звучить по-різному. Дисонансно. У квартирі під номером 22, до прикладу, вона полохлива, але заколисуюча. Бринить страхом бути розітнутою ревом сирени. Бажана, м’яка та прозора, ніби джерельна вода. А в 24-ій тиша гнітюча. В’язка, липка та тривожна. Надто гучна. Оглушлива, моторошна, підступна. Озивається голосами, які стихли назавжди. Нишпорить під шкірою, шкрябає ребра та пронизує легені, висмоктуючи з них повітря. У 24-ій воліють, аби тишу роздер на шматки вибух.

За дверима, позначеними числом 14, тиша оселилася давно. Але її більше нікому слухати. Вона там єдиний мешканець.

Цієї ночі у будинку на розі вулиці Героїв Небесної Сотні з’явилися тріщини. Під тиском нещадної тиші, яка. не змилувалася навіть над різнокольоровими фасадами.