«Сиве волосся до чогось зобов’язує. Старечі ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвідом життя лежить переді мною, як рельєфна мапа моєї Республіки. Скільки-то води утекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені – за сімдесят, мене тормосить іноді ломота, руки дрижать, і на очі набігає сльоза».

Своє пророцтво Юрій Яновський так і не справдив: не прожив не те що «за сімдесят», а й до сімдесяти не дотягнув цілих 18 літ. Радянська влада постійними цькуваннями, свавіллям цензури звела його зі світу в п’ятдесят два. Двадцять п’ятого лютого 1954 року Юрій з дружиною Тамарою йшли в гості до актора столичного Театру Лесі Українки Михайла Романова. Дорогою Яновському стало зле, але додому вони не повернулися, вже у квартирі Романових викликали «швидку»…

Кажуть, лікарі помилилися у діагнозі. Врятувати письменника не вдалося.

Про Яновського я вперше дізналася готуючись до екзамену. Мене одразу зачепив його роман «Майстер корабля»: велике місто, море, кохання, кіно… Ще не прочитавши, знала, що сподобається. Зацікавившись його творчістю, захотілося дізнатися більше про самого автора: яким був у житті, що про нього писали друзі, чи зустрів кохання.

Він залишився в підручниках з історії літератури романтиком. Таким, як писав про нього славетний кінооператор Данило Демуцький: «Сором’язливий юнак із тонким профілем, мав дивну звичку – вітаючись з дівчатами, лівою рукою підтягувати свої штани». А сам про себе в одній анкеті Юрій зізнавався: «Не курю, не п’ю, люблю солодке».

Творив змалечку, ховав свої вірші в наволочку подушки, там їх потім знаходила мати. Талановитого хлопця примітив король поетичного епатажу, батько українського футуризму Михайль Семенко. І дав настанову: «Пишіть. Від цього дня Ви належите літературі».

Та він належав не лише літературі. «Блискучий сценарист Яновський дав кінематографові те, чого за тієї доби не дали романи й повісті літературі – тексти надзвичайної драматургічної краси, – стверджує французький кіноісторик українського походження Любомир Госейко. –  При тім він один із перших, хто мислить кінематографічно, вказуючи на розкадрування, на позицію та рухи камери».

На Одеській кінофабриці, щоправда, Яновський працював недовго, його звільнили «за абсолютне незнання кінематографії… а також за складання гумористичних написів, чужих радянському духу». Робота склалася не вельми успішно, зате Юрій знайшов там дещо краще – близького друга Олександра Довженка. Удвох із Сашком закохалися в молоду актрису Юлію Солнцеву. Суперництво виграв Довженко. Хоча й «суперництвом» це назвати не можна: Яновський і Довженко залишилися щирими друзями. «Спільно снідали, спільно вечеряли, спільно ходили до Будинку літераторів чи до театрів, лише на працю ходили нарізно», – згадував про них Микола Бажан. Коли їх розділила відстань, навіть тоді підтримували один одного, а коли Яновський приїздив на кіностудію до Довженка, замикалися вдвох у проєкційній кімнаті та переглядали зняті або вже змонтовані кадри, стверджував у спогадах Бажан.

Вже по смерті Яновського Довженко у щоденнику писав: «Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страждав фізично і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень в націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям. Вічна Вам пам’ять і земля пером, друже й письменнику нещасливий».

Яновський не подобався владі, його твори практично завжди потрапляли у люті цензурні жорна. Мав чітку думку про соцреалізм: «Це коли біля кожного літератора стоїть міліціонер із сюрчком». Трагедія його роману «Жива вода»  –  страшна правда, як тогочасна ідеологічна машина диктатури ламала все талановите, яке не лягало в її прокрустове ложе. Як на догоду ліні партії творця змусили понівечити своє творіння до невпізнання. Той відчай, з яким Яновський вимушено «переродив» свою «Живу воду» на цілковито посередній, плакатний роман «Мир», теж укоротив йому віку.

Найулюбленіший для мене епізод із його життя – історія знайомства з майбутньою дружиною Тамарою. Якось письменник Аркадій Любченко з дружиною Ольгою Горською запросили до себе молодого Яновського, додавши, що на гостину приїде донька Ольги від першого шлюбу Тамара. Юрій тоді подумав, що побачить дитину, і купив на подарунок іграшку. А коли прийшов – перед ним постала молода вродлива дівчина. Від несподіванки Юрій аж випустив з рук іграшку. Вона стане їхнім талісманом.

Його романи «Майстер корабля», «Вершники», «Чотири шаблі», його оповідання і тепер хвилюють читача. Віднедавна серед цих набутків української літератури з’явилася відроджена «Жива вода». Герої Яновського сумніваються, шукають, помиляються – як і ми. Чи завжди знаходять у житті відповіді на те, що їх хвилює? Так само, як і ми.

Час минає, але справжня література залишається. Питання лише в тому, чи ми повертатимемося до неї.