Було це, здається, року 1982-го. Я, молодий співробітник «Сільських вістей», у ролі «чергового по номеру». У завтрашній газеті виходить добірочка віршів Василя Юхимовича. Але, як тоді це часто траплялося, терміновий офіціоз, який конче треба було поставити в номер, звів добірку до куценької пари віршів.

Іду до заступника відповідального секретаря. Показую полосу з обрубком добірки.

–  Зараз, – каже той, – усе владнаємо.

Піднімає слухавку внутрішнього телефонного зв’язку, набирає чотири цифри заступника головного редактора журналу «Україна» – Юхимович, якщо не помиляюся, тоді обіймав цю посаду. І чи мимоволі, чи радше зумисне, коли на тому кінці «дроту» у рурці почулося скрипуче «слухаю», звернувся: «Добридень, Василю ЮхИмовичу, вас турбують із «Сільських вістей».

– Та йдіть ви під три чорти, хлопці! – затріщало у рурці. – Скільки мені вам повторювати, що батька мого, царство Небесне, звали не Юхимом, а Лукою!

У рурці клацнуло і ритмічно запікало.

–  Так, переносимо добірку на наступний тиждень, – усміхнувся у вуса заступник відповідального серетаря.

12 ЛИПНЯ ВАСИЛЕВІ ЛУКИЧУ ЮХИМОВИЧУ ВИПОВНИЛОСЯ 100 ЛІТ!

А ЙОГО ЛЬОН І ТЕПЕР ЦВІТЕ СИНЬО-СИНЬО.