На 90-му році життя відійшов у засвіти український дисидент, учасник Української Гельсінської групи, син Головного Командира Української повстанської армії Юрій-Богдан Шухевич. Понад три десятиліття він провів у тюрмах, таборах та на засланні.
За роки журналістської та кінематографічної практики важко достеменно згадати всіх співрозмовників і деталі численних інтерв’ю. Але є незабутні моменти, закарбовані пам’яттю назавше. Таким був епізод спомину Юрія Шухевича про останнє побачення з батьком…

Львів, кінець червня 2007 року. Разом із власкором по Західному регіону парламентського телеканалу «Рада» Ярославом Гретчуком збираємо матеріал, пишемо спогади соратників Головнокомандувача УПА генерала Чупринки – Романа Шухевича. День украй напружений – вже мали розмови із його зв’язковими, світлої пам’яті, Ольгою Ільків, Дарією Гусяк. Ще мусимо завітати до Любомира Полюги, особистого охоронця головнокомандувача УПА. А перед тим – на вулицю Генерала Чупринки, до Юрія, сина Романа Шухевича.

На жаль, я залишився єдиним свідком подій того спекотного літнього дня 2007 року. Але метри відзнятої тоді Ярославом відеоплівки назавжди зафіксували спогади нескорених борців за волю України.

* * *

І ось ми у помешканні Юрія Шухевича. Розмову (ці фрагменти з неї публікуються вперше) починаю зі спогадів про коріння, про рід Шухевичів.

– Мій прадід, дідо мого батька Володимир Шухевич був відомим українським етнографом, – неспішно веде пан Юрій. – Досконально вивчав гуцулів і гуцульські звичаї, гуцульський фольклор, говірки, написав п’ятитомну працю «Гуцульщина», котра вийшла українською, польською та німецькою мовами, Крім того, був учасником багатьох громадських організацій. Заснував співоче товариство «Львівський Боян», деякі інші товариства. Його дружина Герміна Шухевич заснувала у Львові промислову жіночу спілку «Труд». Це українське кооперативне підприємство (шиття одягу) надавало роботу в місті бідним сільським дівчатам, вони собі тут так заробляли. А дідо мій, батько Романа Шухевича – юрист, суддя за Австрії, а в часи Західноукраїнської Народної республіки був повітовим комісаром, тобто начальником повіту в Кам’янці Струміловій, тепер – Кам’янка Бузька на Львівщині. Його двоюрідний брат Степан Шухевич – один з організаторів Українського січового стрілецтва, а пізніше був одним з організаторів Української галицької армії, командир бригади, за Польщі – відомий адвокат, який брав участь в усіх політичних процесах, захищав українців у Львові, Луцьку, на Варшавському процесі. Так що родина була така, знаєте, продержавницьки налаштована.

– Спілкувався з одним народним депутатом, він сам з Луганщини, з фракції Парії регіонів. То коли я сказав, що збираємося робити фільм про Романа Шухевича, той обурився: «Хто такий Шухевич? Це ж кат українського народу, у якого руки по лікоть в крові!»

– А що їм остається? Власне, тільки отаким і оперувати… «Кат українського народу»… Досвід показував, що всі ці антирадянські організації, які виникали, існували рік, півтора… Якщо протрималися три роки – це вже вважалося дуже багато. Організація українських націоналістів (ОУН) в умовах підпілля, збройної боротьби витримала ту боротьбу з сорок четвертого по… , одні кажуть, що кінець того опору – п’ятдесят четвертий рік, інші – п’ятдесят шостий… Я вважаю, це коли останній командир Грім (Твердохліб) загинув на Прикарпатті, – то та межа. Вже не кажу, що ще був такий спорадичний опір вже роздрібнених таких окремих частин, який до шістдесятого року тривав. То якби не було підтримки українського народу, могло би то підпілля стільки проіснувати? Безумовно, ні! Можете собі тільки уявити, яка то була сталінська репресивна машина, що собою уявляли МГБ, ті внутрішні війська і вся та система шпигунства, те «стукацтво», яке насаджувалось. Якби, власне, не підтримка народу, то ніяке підпілля, ніяка організація не витримала.

– Але Роману Шухевичу дорікають, що він співпрацював з німцями і, зокрема, брав участь у тих загонах, які були в Білорусі…

– Слухайте, співпраця з німцями – це стосується не тільки Романа Шухевича, а в цілому Організації українських націоналістів. Уявіть собі ситуацію – між двома світовими війнами Україна була розірвана на чотири частини, але основні фрагменти – між Радянським Союзом і Польщею. Ну там Закарпаття у складі Чехословаччини і Буковина, Бессарабія у складі Румунії… Тобто, дві основні частини України були – під поляками і під більшовиками. В тих умовах, хто політичним союзником України міг бути? Західні держави? Безумовно, ні, бо вони були союзниками Польщі. Радянський Союз також ні, бо він поневолював переважну більшість української території. Отже єдиним союзником могла бути Німеччина. Ми знали, що рано чи пізно вибухне війна. Спочатку між Німеччиною і Польщею, а потім вона розгориться дальше на Схід, і Радянський Союз буде втягнений в ту війну. Так чи інакше. Так воно і сталося.

Природним союзником українців, в даному випадку – Організації українських націоналістів, як тої сили, котра змагалася за утворення Української держави, навіть збройним шляхом, могла бути Німеччина. І немає значення яка: гітлерівська, кайзерівська, чи Веймарська республіка. Нашим союзником мусили бути на той момент німці і тільки німці. А Німеччина тоді була Німеччиною Гітлера – і це не ми вирішували. У нас на той час була готова Конституція Української держави – тієї, що мала виникнути на західноукраїнських землях, які були під польським забором. І дуже великою несподіванкою став пакт Ріббентропа-Молотова, який поділив Польщу між Союзом і Німеччиною. Це викликало незадоволення не тільки українських націоналістів. Дуже поважні впливові кола в Німеччині, у Вермахті навіть, в соціал-націоналістичній партії були вкрай незадоволенні тим пактом. І то відтягнуло на якийсь час той конфлікт радянсько-німецький, але в сорок першому він все одно вибухнув, вибухнула війна. Німці були наші союзники, і ми мимоволі мусили разом, плечем до плеча йти проти Радянського Союзу. Так, ми сподівалися, що німці погодяться на відновлення української державності, тої держави, яку вони в вісімнадцятому році визнали, до речі. Так і наші провідники писали потім, коли зверталися до Гітлера, що ми ж проголосили ту державу, яку ви визнали ще у вісімнадцятому році. Сподівались не тільки ми. Литовці, латиші, естонці також сподівалися на відновлення своєї державності, яка була потоптана більшовиками в сороковому році, десь зі згоди Гітлера. Отже ж, це природно, якщо легіон, організований в квітні сорок першого року, вступив до Львова і був тою основною збройною силою, яка підтримала проголошення, відновлення української державності. І німці їх спочатку роззброїли, коли ті відмовилися воювати,.. вже були дійшли десь до району Винниці, але відмовились воювати і їх роззброїли. А потім, щоби зберегти ту частину, направили її в Білорусію, бо німці вже не довірили їм бути в Україні.

І легіон воював у Білорусі проти червоних партизанів, тобто знову ж проти тої більшовицької сили. І чи це були збройні сили, Червона армія, чи це були радянські партизани – все одно це була рука Москви. Тому нема нічого дивного. А тим більше ви повинні зрозуміти, що ті, хто служив в легіоні, потім стали командирами Української повстанської армії. Вони там набувалися досвіду боротьби, вивчали своєрідно той партизанський, більшовицький партизанський рух в Білорусії. І потім той досвід десь перенесли вже пізніше тут, на наші землі. Але навіть там, у Лепелі, коло Вітебська, вони знайшли з місцевими партизанами певне порозуміння. Тобто вони не брали участі в тих німецьких здирствах сільськогосподарської продукції. Вони не дуже вв’язувались в ту боротьбу, бо розуміли, що жертви, які вони понесуть, – людські жертви неоправдані, бо врешті-решт, від того виграватиме Німеччина, яка проявила себе як сила також антиукраїнська. Отже ж, той рік перебування нашого легіону в Білорусії, з одного боку, не дуже пошкодив там партизанам, а з другого боку – і наші набралися того досвіду. Коли легіон був розпущений в кінці сорок другого року, то всі ці люди повернулись сюди і потім багато з них були поважними командирами Української повстанської армії.

– Наскільки мені відомо, Роман Шухевич не присягав Вермахтові, Німеччині…

– Ні, не присягав. Вони присягали на вірність українському народу і вищому українському політичному проводу. Так було сказано в тій присязі. І, власне, причиною розпуску в сорок другому році стало те, що від них вимагали скласти присягу на вірність Німеччині. Вони цього не зробили, і легіон було розпущено.

– До сорок четвертого року ще залишалось два роки. Якими вони були в житті Романа Шухевича, в житті Галичини, взагалі, західних територій?

– То, що більшовики зробили з тридцять дев’ятого по сорок перший рік,.. тут Галичина і Волинь втратили понад мільйон населення – розстріляних, замучених по тюрмах, вивезених звідси, депортованих.

Отже ж німців зустрічали як визволителів, ви це повинні зрозуміти. І Організація українських націоналістів в сорок першому році, коли німці арештували уряд Стецька, арештували Бандеру, навіть не могла собі позволити негайного такого виступу збройного проти німців, тому що наше населення цього би не зрозуміло. Німці би почали репресії, і люди би сказали, що власне ці репресії викликані опором Організації українських націоналістів. Попри всю популярність, яку мала Організація українських націоналістів, – це би було пояснено саме так.

І лише з часом, коли люди переконалися, що таке той гітлерівський режим, було можливо розширити цей опір, зробити його масовим. Ну а навіть попри все, візьміть: коли німці почали організувати дивізію «Галичина» в сорок третьому році, то зголосилося вісімдесят три тисячі добровольців. Німці взяли тільки одинадцять тисяч. Навіть всупереч тому, що ОУН революційна (бандерівська) виступила проти цього підрозділу, бо вважала, що це гарматне м’ясо – не більше. І ще інше: коли німці відступали, я мешкав тоді в Карпатах, за Самбором. Я бачив, як день і ніч люди втікали, втікали. Поїздами їхали і цілі валки, возами люди втікали на Захід через Карпати, дальше в Словаччину, Австрію, Німеччину. І та хвиля української діаспори після Другої світової війни була якраз тоді й започаткована. Дуже багато, я не знаю скільки тисяч, людей тоді втекло. Отже ж, боялися більшовиків більше, воліли втікати з німцями – то також треба зрозуміти.

– А щодо тероризму часів Польщі?

– Щодо тероризму – практикували це поляки до Першої світової війни, Польська організація військова Пілсудського, практикували це і російські народовольці, есери, практикувала й Організація українських націоналістів. Але цей тероризм був вибірковим проти певних представників тої чи іншої влади. Ну в Росії народовольці дійшли до того, що вбили Олександра ІІ. І багатьох інших. Поляки також вибірково застосовували. І українці вибірково застосовували – Собінський, Перацький, і деякі інші. Але то були, знаєте, вибіркові акції, то не був той тероризм, який ми сьогодні бачимо, коли підкладають бомби десь на базарах, в якихось кінотеатрах і тому подібне. Тобто люди невинні, пересічні люди, громадяни страждають – зовсім інакше було тоді. І так Організація українських націоналістів застосовувала. Але вона ніколи не скривала, що це робота її рук, як, до речі, в свій час і есери, як у свій час і поляки.

А в Другу світову? Читали, мабуть, роман «Сильні духом», знаєте, що в Рівному Кузнєцов стріляв одного з німецьких достойників і «губить» документи, які свідчать, що це робота українських націоналістів. Ми поплатилися тим, що німці почали масові арешти української інтелігенції там, на Волині і розстріли цієї інтелігенції. І з боку Кузнєцова це вже називається не геройство, а підлість. Але так більшовики коїли не раз. В тому й різниця.

– А тероризм проти українських діячів? Петлюра, Бандера, навіть можна паралель провести із сьогоденням, коли люди, котрі потенційно могли бути президентами, чомусь трагічно гинули…

– Ну то вже, власне, на державному рівні. Не забувайте, що і поляки, і чи то народовольці, есери, чи українські націоналісти – всі вони представляли підпільні опозиційні організації, які знайшли, власне, такий шлях боротьби. А це вже державний тероризм – убивство Петлюри, Коновальця, вбивство інших наших сильних достойників. Та й декого з представників інших народів було знищено, власне, в такий спосіб – секретними службами тої держави, тобто Радянського Союзу. І Судоплатов був одним з таких «спеціалістів», як ви знаєте, у цій справі.

Знову ж таки, а хіба це не терор проти українського народу – то, що робилося тут з тридцять дев’ятого по сорок перший, а потім – з сорок четвертого і ті роки? Слухайте, достатньо було хлопцям з підпілля зайти в хату, повечеряти… Якщо наскакували внутрішні війська, заставали в хаті, то, як правило, господар йшов у в’язницю, родину висилали, а все обійстя горіло. Тому що просто зайшли туди повстанці. І таких випадків повним-повно, маса. Хіба то не терор? То також терор проти українського народу. Про Голодомор вже не кажу. То вже геноцид чистої води.

– Дуже багато говорять про Романа Шухевича як військового провідника. А ще була в його житті така історія, як створення рекламної фірми…

– Була. І тут він переслідував дві цілі: по-перше, дав роботу колишнім політичним в’язням, націоналістам, які були колись в польських тюрмах, дав їм можливість заробити собі на хліб насушний. А по-друге, відновлював ту мережу націоналістичну. Тому що після замаху на Перацького, після тих процесів Варшавського, Львівського, в організації склалась така ситуація, що дуже багато було арештовано, були зв’язки розірвані… Складна ситуація. І тому приходилось відновлювати поступово ті зв’язки, і рекламна фірма мала своїх представників, там працювало багато членів ОУН, які відновлювали ті зв’язки, ту мережу – Організацію українських націоналістів.

– Сумна сторінка – початок березня п’ятдесятого року. Вас тоді привезли на упізнання свого батька…

– Так, то сталося, знаєте, десь години біля одинадцятої п’ятого березня. Я вже був отут. Проїжджали, певне, попри управління міської міліції, тоді там була внутрішня тюрма МГБ, потім він називався слідчий ізолятор. Я там знаходився, і мене визвали з Кам’янки, взяли машину, повезли туди, де тепер управління СБУ, тоді – управління обласне МГБ. І там в гаражах,.. завели в гараж, я побачив прикрите плащ-наметом тіло, оскільки ноги були босі, то я відразу… У мого батька були такі характерні,.. підбиття високе… Я одразу зрозумів, що це батько. Вони мені відхилили цей плащ-намет, я пізнав, безумовно. Я ще став на коліна, поцілував руку, коротко помолився, вони мене підняли,.. так сказати,.. повезли. Потім склали протокол, вже як пізнав, що це мій батько Роман Шухевич… То отака була остання моя зустріч з батьком…

– Сталін і його поплічники казали, що син за батька не відповідає. Як це було у Вашому випадку?

– Ну, знаєте, «син за батька не відповідає» – то вже байки, які той режим поширював, які ніколи не дотримувались. Не тільки я, слухайте… Я просто один з прикладів, і може один характерний, в тому розумінні, що я син провідника-командира, якого всі знали, і тому, відповідно, й мене всі знали. Але скільки таких хлопців і дівчат, синів, доньок командирів, рядових стрільців-повстанців чи рядових членів Організації українських націоналістів, які пройшли той самий шлях: через табори, заслання і багато дечого іншого. Хіба тільки ми? Не забувайте, що ще до нас така доля зустріла і тих, там на Сході України, батьки яких були у підпіллі, воювали у повстанських загонах, різних опозиційних загонах, і російських – есерів, монархістів, знаєте, які самі боролися, були переслідувані…

Їхні діти також пройшли тим тернистим шляхом – всі, представники всіх народів Союзу це зазнали. І в тому випадку вони не були винятком і я не був винятком. То мені коштувало тридцять один рік ув’язнення. А заслання, висилка – то ще додається.

– У ті часи могли подумати, що згодом все-таки повернетеся до Львова? Що мешкатимете на вулиці Генерала Чупринки?

– Ну, того не сподівався і не думав. Скажу чому. Я вірив, що той лад не вічний, що рано чи пізно він мусить розвалитись. Це була сатанинська система, вона мусила розвалитися. Але з іншого боку, я просто не думав, що фізично дотягну до того часу, коли то розвалиться і Україна буде незалежною. А тим більше – що житиму на вулиці Генерала Чупринки: то вже фантастика.