Влітку 1945 року в Чорному лісі, що на Станіславщині (нині Івано-Франківщина), під час бою з карателями НКВД боєць УПА на псевдо «Юрко» потрапив в оточення. І щоб живим не дістатися катам, по-лицарськи розпорядився останньою кулею зі свого нагана…  

Після виходу в світ 23-го тому «Літопису УПА» за редакцією учасника визвольних змагань  лікаря Модеста  Рипецького  ми дізналися, що під псевдом «Юрко» українську землю боронив Олександр  Давиденко з Полтавщини.

Навколо Української повстанської армії (УПА) та її політичного проводу Організації українських націоналістів (ОУН) радянська пропаганда натворила чимало брехливих міфів. Один із них: УПА, створена 14 жовтня 1942 року, була не армією українського народу, яка протистояла німецьким та радянським каральним загонам, а таким собі суто регіональним «галицьким» бандитським витвором. Нині, коли відкрито архіви радянських спецслужб, цю пропагандистську маячню легко викрити. У лавах визволителів України від коричневої і червоної чуми воювали посланці Центру і Сходу, Півночі і Півдня. Та й діти різних народів. Ось кілька значущих прикладів про участь у визвольній боротьбі моїх земляків-полтавців. Штаб «Поліської Січі», Українськіої народно-революційної армії під командуванням Тараса Бульби-Боровця,  очолював  Петро Дяченко з Миргородського району. Батальйоном рейдуючих частин УПА командував  виходець з Гадяцького району Микола Савченко («Байда»). Заступником референта пропаганди Крайового Проводу ОУН Південно-Східних українських земель працювала Катерина Мешко зі Старих Санжар. Головою Української Головної Визвольної Ради, яка об’єднала всі національні сили для боротьби з більшовиками, став Кирило Осьмак із Шишак. І цей перелік можна без труда продовжувати.

Проте наша оповідь – про Олександра Давиденка-«Юрка».

Він побачив у світ за порогом ХХ століття, 1900 року. Закінчивши класичну гімназію, пірнув у вир національно-визвольних змагань. Ще юнаком боронив   УНР у дивізії легендарного Петра Болбачана. Після поранення повернувся додому, переховувався від переслідувань більшовиків. А 1921 року вступив до медичного інституту. І там одразу долучився до нелегальної студентської організації. Його арештували наступного ж року. Вирок – п’ять років заслання. Отак свій «інститутський» курс Олександр Давиденко відбув на горезвісних для українців  Соловках.

На волю вийшов із суворим приписом-забороною проживати у великих містах. Виїхав на Кавказ, працював в Осетії лікарем.  1930 року повернувся в Україну, закінчити навчання. Працював хірургом у психіатричній лікарні, згодом сільським лікарем на Полтавщині. Коли ж спалахнула війна, Олександра Давиденка разом з іншими, раніше репресованими, як потенційно неблагонадійних, знову кинули до в’язниці. Та якось тюремні охоронці добряче напилися і кілька бранців змогли вибратися на волю. Знайомий лікар сховав Олександра: поклав, начебто тяжкохворого, в інфекційну лікарню, куди енкаведисти не любили зазирати.

З початком німецької окупації Давиденко повернувся до рідного села, працював лікарем. Залучив молодь до загону самооборони від німецьких поліцаїв та червоних партизан. Селяни спокійно жили під цією охороною аж до відступу німців.  На Захід Олександр Давиденко відійшов з допоміжними німецькими підрозділами, як військовий лікар. У Східному Поділлі був поранений, лікувався у Перемишлянах на Львівщині. Одужавши, вступив УПА і став «Юрком». За дорученням Проводу організував мережу відділень Українського Червоного Хреста, де готували санітарні кадри.

Лікар Василь Гранас-Ониськів («Десна»), який працював разом з  Олександром Давиденком, згадує: «Я одержав завдання йти у Карпати допомогти вести курси медсестер Українського  Червоного Хреста. В селі Труханів я повинен був знайти доктора «Юрка» і поступити в його розпорядження. «Юрко» походив з Наддніпрянщини, з Лівобережжя, років сорок-п’ятдесят, коренистий, з оголеним лицем, без вусів, очі сині, говорив не то баритоном, не то тенором, з приємним тембром, досить чистою літературною мовою… Розповідав, що він з Полтавщини і до призову в армію працював терапевтом і психіатром… Сказав про сім‘ю: дружину і двох синів втратив. Учбовий центр був розташований у барак-землянці в лісі, за кілька кілометрів від села. В ньому жили і навчались медсестри – 15 курсанток та один курсант. Доктор «Юрко» слідив за виконанням розпорядку дня… Проводив навчальні тривоги. Курси вели медики і в кінці навчання  до них приєднався «Юрко», лікар з практичним досвідом. Курси закінчились 16 січня 1945 року. Доктор «Юрко» влаштував іспити. Коли скінчились екзамени, «Юрко» довго говорив про самоосвіту, як чесно жити, сумлінно працювати, а найголовніше – читати, читати, читати… Трохи згорблений, часто задуманий, замріяний, прижмурені очі, націлені кудись вдалечінь, на голові шапка-«лещатарка» з тризубцем, а в кишені наган. Казав, що то найпевніша зброя. Вже влітку 1945 року мені розказували, що доктор «Юрко» попав у засідку і в оточенні застрелився своїм наганом…»

За короткий час свого перебування в селі Труханів, що у Сколівському районі Львівщини, лікар «Юрко» вславився як вправний хірург та талановитий організатор. Удвох з колегою «Шуваром» (Євгеном Лужецьким) вони уклали  відомий «Санітарний конспект» – посібник  для санітарів УПА.  Перед початком санітарних вишколів здійснилася мрія Олександра  Давиденка побачитися з рідним краєм, хай і ненадовго. Восени 1944 року командування УПА дало згоду на його участь в рейді на Східну Україну. Після походу підрозділи УПА повернулися в Карпатські  ліси. Там Олександр Давиденко, лікар  «Юрко», героїчно прийняв свій останній бій.