В медичних закладах завжди не по собі. Тут, серед особливого, притлумленого гамору і зосереджених облич засів біль. Часом смертельний. Його дихання вловлюєш одразу і довго носиш на одязі: це називається «лікарняний запах». Але кілька походів до військового шпиталю змусили забути все, що бачила доти.

Два місяці тому вперше відвідала «Головний військовий клінічний госпіталь» в Києві. Супроводжувала маму на обстеження судин. Нічого страшного, але вона давно шукала хорошого лікаря. Саме такого їй і порекомендували. У цьому шпиталі.

Вже на підступах зустрічалися військові. Доволі часто. Поки все було логічно. За відчиненим воротами – люди у цивільному вбранні вже рідкість. Зате в одностроях – цілими групами. Отримавши одноразові перепустки, рушаємо до блокпосту. Нас пропускають, підказують, куди саме йти. А йти далеченько.

Окремий світ. Стільки зелені, простору, лавочок. Серед показних будівель. Вражають масштаби.

Але це захоплення красотами вмить вивітрюється, тільки-но стрічаємо пацієнтів. Вони на візках, незрячі, з перемотаними головами… У багатьох немає кінцівок. Цей біль вгризається у твоє тіло, і вже твій погляд тьмариться, ясний день блякне, вицвітає… Військові, присівши на лавку, відсторонено розглядають старезне піаніно під аркою… Поряд – великий синьо-жовтий напис: «Я♡ЗСУ».

З кожним кроком біль переростав у страх. Вже не відчувала теплого дихання ясного дня. Бачила тільки їх: зранених, скалічених, зболених і зосереджених на собі. Чоловіків і жінок.

Такі враження після першого візиту. А їх було ще два. Тиждень потому міряли ці довжелезні шпитальні метри мовчки. Минаючи тих, кого дуже хотіла б бачити не тут і не такими. Час від часу ловила себе на думці, що це якийсь паралельний світ – нереальний, кіношний чи музейний. Але бачила живих людей і вже мимоволі раділа, що вони – живі!

Сьогодні були там утретє. Зустріли білочку. Люди в одностроях теж запримітили її, пожвавилися, показуючи пальцями милу гостю своїм товаришам. І цей несподіваний наплив їхньої радості, пожвавлення вражав. Мабуть, саме така вона, воля до життя, оспівана ще Довженком. Клопочешся буденними проблемами. Милуєшся природою, тішишся, що побачив зблизька білочку. А потім бачиш, як люди, пройшовши пекло, знову вчаться жити з азів, як пристосовуються до нового буття. І твої особисті клопоти на очах мізеріють, перетворюються у ніщо.

Ми всі запрагло обираємо щомиті життя, навіть тоді, коли нашого вибору замало. Вдивляємося з надією у прийдешність… Завтра неодмінно настане! Допоки цього прагнемо…