Михайло Шубін з Донецька розповідає про поїздки на Велику Україну за пенсією. На непідконтрольних територіях українська банківська система не працює.
Ім’я співрозмовника змінене задля його безпеки.

–  Багато мешканців з інших регіонів України питають, чому люди не полишають окуповані території?

– Коли ніхто і ніщо тебе тут не тримає, то можна спокійно їхати. Мало не летіти, як вітрильник паперовий. А коли тут квартира? Іншу елементарно не купиш, бо немає грошей. Могли б прихистити родичі, якщо вони є, але чи довго всидиш на їхній шиї? У мене рідні в Дружківці, на підконтрольній території. Звичайно, приїхати і пожити з місяць можна. А потім гостина «напружує». В першу чергу тебе самого. Кожен має жити у своєму помешканні. Для бджіл вулик – спільний дім, але у кожної крилатки своя чарунка.

– Дехто переконаний, що з «ДНР» виїхати вкрай складно, на лінії розмежування військові лютують…

– Цілковита ахінея!  Якщо не знаєш що робити, знайдуться «хлопці», які допоможуть. Зрозуміло, не безкоштовно. Але й самому нескладно зробити електронну перепустку на в’їзд і виїзд, потрібно її лише періодично продовжувати.  Раніше були паперові перепустки. Видавався талон з  позначкою «штаб АТО», буква сектора визначала, наприклад, маріупольський чи горлівський напрямок виїзду, вказувався термін дії. А зараз схему спростили. Продовжив електронну перепустку і з українським паспортом  їдеш у потрібному напрямку. При мені жінці навіть на «лінії» видали одноразовий талон, але зобов’язали зробити постійну перепустку.

– А як на блокпостах, передусім «денеерівських»,  проходять перевірки?

– Приїжджаємо на блокпост в Оленівці, що підконтрольна «ДНР». Стоять десять автобусів, в кожному з яких, грубо кажучи, по сорок чоловік.  Трапляються перевізники, що без черг проїжджають. За гроші.

Кордон відкривається о шостій ранку влітку і о сьомій за зимовим часом. В Донецьку, до речі, годинник не переводять. Водій збирає паспорти у пасажирів і йде у відповідну службу. Не знаю, як правильно її назвати, щось на зразок міграційної. Раніше було простіше. Виволокли пацанів і дівчат, усіх, кому до п’ятдесяти, перевірили паспорти  – і вперед. Прискіпувалися хіба що до людей з київською пропискою, та ще – із Західної України. А потім обидві сторони почали мірятися лобами: хто збудує крутішу митницю. Так, ніби тут не тимчасовий перехід, а справжній державний кордон!

Не знаю чому, але «денеерівці» чухаються довше. Хвилин сорок стоїш, дві чи й три цигарки викурити можна. Далі женемо до «Перлини», на нульовий блокпост. Приїжджає рейсовик (рейсовий автобус, – авт.).  Автобуси курсують в «сірій зоні» українські. В кожному – військовий, для порядку, бо черга збирається чималенька.

Наші люди хаотичні, для них визначитися хто за ким – непроста справа. Тому солдат забирає на оформлення п’ятірками. Жінки з дітьми, інваліди, літні проходять без черги.  Коли отримав талон, знову на автобус і вже їдеш на основний пост. Автобус перевозить тільки сидячих, тому, буває, його беруть штурмом. Український солдат, бідолаха,  зривається і російською мовою втихомирює найнетерплячіших.

Приїжджаємо на Новотроїцький блокпост. Якщо «там»  (Оленівський блокпост «ДНР», – авт.) люди чекають і в спеку, і в мороз, то на українському посту комфортніше. Автобус нас привіз, ми  віддали паспорти на перевірку-фіксацію і хвилин за десять всі вільні. За постом чекають автобуси на Волноваху, Новотроїцьке, кому куди. Тут навіть своя торгівля розгорнулася.

– Порівняйте життя в «ДНР» і на підконтрольній Україні?

– Наших  відразу видно. Величезні черги в «Ощадбанку», біля банкоматів. Проходять  ідентифікацію – обов’язкову процедуру для отримання пенсій і соціальних виплат. Ну куди подітися від цього? Ми в цьому не винні. Головне, що ніхто до нас не ставиться з презирством. Ми такі ж люди, як і всі «тут»,  такі ж громадяни України. Єдине, що провели контрольний рубіж між нами. Звичайно, в прифронтових зонах посилено безпеку. Поліцейські часто  патрулюють. Було,  до мене у Волновасі хлопці з поліції підійшли.  Я був неголений та й зовнішність у мене вельми підозріла (сміється). Підходять: «Ваші документи». Даю  паспорт, посвідчення пенсійне. Запитали про мету приїзду, почувши відповідь, вибачилися і пішли. Ось що вражає – ставлення. Ні косих поглядів від місцевих, ні підозрілості від правоохоронців.  Донецьким стереотип , мовляв, «наших» «там» «менти місять»…

– Гуляє «вкид», що молодих чоловіків на українських блокпостах висаджуюють з автобуса і змушують йти «на окопи»…

– Навіть тоді, коли ця буча почалася (війна на Донбасі, – авт.), молоді люди відносно спокійно перетинали «лінію» туди і назад. Пам’ятаю, був такий випадок: мужик після мореходки працював десь на кораблі. Так до нього причепилися саме на «денеерівському» посту. Мовляв,  живеш «тут», працюєш «там», ще й на кораблі! Через тих дебілів ми простояли зайву годину. Дівчині, що мала новий пластиковий паспорт, «денеери» теж  мізки виносили.  А «на Україну» в’їжджаємо-виїжджаємо практично без проблем.

Тут русня «втирає» про те, що в «ДНР» – рай, а «там»  – пекло. Чому ж тоді ненависні «укропи» до нас ставляться краще, ніж тутешні «ополченці»? Чому на блокпостах довгі черги? Мовляв, недосконала система пропуску. А може, ви недолугі?!

– Можливо, так роблять спеціально? Щоб люди менше виїжджали на підконтрольну територію, щоб не порівнювали «тут» і «там»?

– То нехай платять пенсіонерам адекватну пенсію! Але звідки вони її візьмуть? У чотирнадцятому році мене місцевий сєпар вибісив. Стоїмо на посту «ДНР». Опудало, вдвічі молодше за мене, питає: «А че ты туда поехал?» Кажу, що пенсію оформляти їжджу. «И шо, думаешь, будут платить?» Кажу, що сподіваюся. А той: «Ну-ну, надейся»… Воно ж живе розумом гіркіних. А якби не українські пенсії, то багато хто на Донбасі з місцевими «патріотами» включно, давно б загнувся… В середньому по Донецьку українські пенсіонери отримують близько трьох тисяч гривень.

– А хто стоїть на «денеерівських» блокпостах – росіяни чи місцеві?

– Місцева пацанва. Після Іловайська і Дебальцевого росіян там не видно…