Славетна Ліна Костенко, одна з найяскравіших представниць української літератури покоління шістдесятників, відсвяткувала своє 96-ліття у колі друзів і шанувальників її Слова. На святковому спілкуванні з живою Легендою були відомі політики, представники влади, митці, літератори. Привітання визначній письменниці надіслав мер Києва Віталій Кличко: «Захоплююся вашою силою духу, сміливістю й шляхетністю, натхненням творити, Ліно Василівно! Ви залишаєтеся в Києві, тримаєте волю нашого міста, яке Ви так любите. Ви надихаєте українців боротися за свою свободу, не зраджувати принципам та ідеалам. Гордий бути знайомим особисто. Дякую за Ваш талант, за стійкість, за любов до України!».

Її ім’я давно стало символом принциповості, свободи думки та справжньої української літератури.

Вона авторка культових поезій. Людина з чіткою громадянською позицією «прямостояння». Свого часу відмовилася від звання Героя України, залишаючись вірною власним переконанням.

Вона стала справжньою окрасою товариства Шевченківських лауреатів. У 1967 році її разом із Павлом Тичиною та Іваном Драчем висували на Нобелівську премію з літератури. Франція вшанувала її Орденом Почесного легіону. Україна – орденом Ярослава Мудрого. Київ – званням «Почесного громадянина міста».

Поява кожної нової книжки її творів ставала помітною подією культурного життя країни. В часи радянщини це було рідкістю: «безпардонні пронози» від комуністичної ідеології нахабно втручалися в кожну її збірку. І наражалися на Лінину безкомпромісність. «Шукайте цензора в собі» – було і є її життєвим гаслом. Іншої цензури її талант не визнавав.

У поетичній скарбниці української літератури чільне місце посіли  її книжки «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», «Над берегами вічної ріки», «Неповторність». Її роман у віршах «Маруся Чурай» читачі свого часу передавали з рук у руки в рукописах. Тепер він, інсценізований, у репертуарах багатьох театрів. А прозові «Записки українського самашедшого», побачивши світ, тривалий час очолювали читацькі рейтинги.

Вона однаково точно пише про особисте – любов, втрати, внутрішні сумніви – і про всенародне: війну, історію, відповідальність суспільства.

Страшний калейдоскоп:

                                 в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Її стиль легко впізнати: короткі, влучні формулювання, унікальна образність і фрази, які хочеться цитувати. Саме тому Лінині вірші одразу «йдуть у народ» і залишаються з людьми як вічні порадники.

Її «летючі катрени» про незламність, про життя без ілюзій і про ціну свободи дуже точно відгукуються в реаліях війни. Поезію Ліни Костенко сприймають як істинний голос совісті – не крикливий, не мітинговий, але до глибин могутній, принциповий. І життєствердний:

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

Свій багатющий світ письменниця невтомно втілює у творчість. З її рідкісних інтерв’ю довідуємося, що працює одразу над кількома новими книжками. Зокрема – пише історичний роман про Гетьманщину, в якому не ідеалізує минуле, а намагається чесно осмислити складні сторінки історії. І роль таких постатей, як Феофан Прокопович, у формуванні імперської політики.