1541 рік – немало, правда ж? Саме стільки літ прийнято науково «приписувати» нашому стольному Києву. А скільки йому насправді – навряд чи зможе хтось сказати із незаперечною точністю.
За свій вік чого тільки не бачило це вічне місто. І чого тільки не чуло… А, до речі, що Київ чув?

«І були три брати: один на ймення Кий, а другий – Щек, а третій – Хорив, і сестра їхня – Либідь… І збудували вони городок в честь свого старшого брата й нарекли його Києвом», – саме так за легендою розпочинається історія могутнього міста. Але ж то красива легенда… Сам же День Києва відзначають тільки з 1982 року. Тоді киянам «спустили згори» офіційне доручення: відзначити ювілей столиці – аж 1500 років. Але пам’ятаємо з підручників історії (а хтось і з власних спогадів) реалії тих днів: московська центральна влада хоча й не заперечувала існування Радянської України, проте навіть натяку на можливість її виокремлення не допускала. «Ми всє – один совєтскій народ, ми – братья». Це була багаторічна непорушна мантра радянської ідеології.

То як же воно так сталося, що Києву дозволили провести своє свято, розказати власну історію як самодостатнього міста з віковою історією, як княжої столиці?

Ще за три роки до цієї події виконком Київської міськради почав підготовчу роботу. Спершу ініціатори Дня Києва надіслали пакет документів в ЮНЕСКО – намагалися вибороти там право святкувати. Звісно, отримати визнання на бодай 1500 років (а спочатку йшлося про святкування 2500-річчя Києва) треба було підтвердженням москви. Тільки вона могла милостиво затвердити вік міста, яке її колись породило.

Академік Петро Толочко, відомий своїми проросійськими наративами про «три братні народи», свого часу таки зробив посутній внесок в історію України. Маючи авторитет несхибного провідничого офіційної комуністичної ідеології, він досліджуючи історію Києва, видає статті й книжки, в яких підтверджує, що наша столиця не завжди була у послуху «великої москви». Ось що він пише в своїй книжці «Стародавній Київ»: «У IX ст. Київ набув уже значення і як міжнародний торговий центр. Про це свідчать письмові джерела, а також знахідки на території Києва арабських і візантійських монет, речей іноземного походження тощо», «В міру розширення території Києва збільшується в розмірах і його центральна частина – Кремль», «Київ був не лише великим, але й багатолюдним містом. Можна гадати, що кількість його населення досягала кількох десятків тисяч». Чим це було так важливо? Та навіть твердженням, що міське поселення на території Києва безперервно існує з кінця V – початку VI століття.

Звісно, самооцінка росіян похитнулася: москва таки виявилася молодшою. Почалися суперечки щодо дати відліку і сутності свята. Проте українців не перебороти і тут. Тому вже під егідою ЮНЕСКО 28 травня 1982 року кияни мали привід для свята.

Але й тут радянщина не змогла пройти повз. Сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО закликала міжнародну спільноту відзначити 1500-річчя Києва як столиці давньоруської держави. Проте пройшло воно під гаслами «дружби народів» і «колиски братніх росіян, українців та білорусів». Так на кручі, яка увінчує Хрещатик постала помпезна «Арка дружби народів», яку кияни одразу іронічно прозвали «коромислом».

Чого тільки наш Київ не бачив і не чув… Радіє, певно, що той совковий «подарунок» тепер називають Аркою Свободи українського народу, а скулптури, які символізували «дружбу російського й українського пролетаріату», пішли у брехливе небуття.

Київ преображається, відроджується. І колись неодмінно знайде своє справжнє первородство. Щоб нарешті утвердитися у заслуженому статусі Вічного Міста.