23 кілометри до міста-фортеці Бахмута. Пів години на машині. Пів години до лінії фронту, до запеклих боїв, до болю, відчаю та кривавої боротьби. Маленьке містечко Костянтинівка на півночі Донецької області живе завдяки цим тридцятьом хвилинам. Живе місто, живе ринок «Центральний»: щодня місцеві виходять з продовольчим товаром, розташовуються якомога ближче одне до одного, дарма що місця з лютого 2022 стало набагато більше, але так, здається, безпечніше. 

Костянтинівка страждає від щоденних обстрілів – денно й нощно. Але нічні «прильоти» не так страшні, кажуть місцеві. Набагато гірше стояти на ринку посеред білого дня, чути свист снарядів і не розуміти, чи за лічені секунди виживеш. Таке останніми днями стається дедалі частіше. Через це проходить кожен, хто на свій страх і ризик продовжує виходити на ринок, аби заробити хоч якісь гроші. Деякі просто не мають інших варіантів, деякі не хочуть покидати рідний дім, інші настільки звикли, що вже й не зважають на постійні тривоги, далекі чи близькі канонади, навіть на вибухи неподалік.  Усе це стало рутиною для кожного, хто стоїть тут біля свого краму. І для двох сестер, які зранку виносять сюди запашні пиріжки, які самі ж і випікають. І для їхньої подруги, яка стоїть неподалік і сміється із жартів покупця. Для тих, хто продає чай, приправи чи навіть ароматичні палички, які навертають кохання. Це рокотання смерті стало рутинним для кожного з них. Але…

В один з днів, коли центр міста жорстоко обстріляли, Наталя Кулага одна із сестер – продавчинь запашних пиріжків, була на звичних закупах у супермаркеті. Згадує: «Сестру залишила на ринку, почалися вибухи. В магазин стали забігати люди, я дзвоню Юлі, вона спочатку не бере слухавку. Нарешті додзвонилася, почула, що у них все в порядку. 15 хвилин тривав увесь цей жах, опісля я помчала назад на ринок». Уже там їм подзвонили з дому – чоловік Юлі повідомив: у підлозі сусідньої квартири застрягла ракета. Прошила дах, четвертий поверх і заклякла у перекритті між третім і другим.

Наступного ранку сестри звично напекли пиріжків і пішли на ринок. До людей, які, здається, щодня сходяться туди не так за товарами, як за спілкуванням. За житейськими розмовами, жартами, обговоренням рецептів солоних огірків… У короткі хвилини тиші повертаються звичайні будні. Майже рутина. Майже, бо вона наскрізь протята пригніченим страхом за власне життя. Те, на що всі тут стараються не звертати уваги. Те, що вони так старанно приховують від близьких, які опинилися далі від обстрілів. Те, про що вони не кажуть одне одному, про що замовчують, але… красномовно.

Віта, ота весела продавчиня, яка знає напам’ять всіх покупців і не втрачає можливості потеревенити з кожним, прокинулася якоїсь ночі від вибухів. Прямо з ковдрою злетіла на підлогу, почула сморідок диму і кинулася до вхідних дверей. Відчинити одразу не змогла – замок заблокувала ударна хвиля. Вибивши нарешті двері, побігла до сусідів, розгублена й настрахана. Тієї ночі постраждав дитячий садочок біля її будинку. Зранку до Віти прийшли Наталя і Юля – допомогти прибирати наслідки обстрілу. А на ринку їх чекали постійні покупці. Бо хтось просто не може піти з «Центрального» без шматка рум’яного м’яса, купленого Вітиній «точці». Чи без духмяної випічки від сестер Наталі та Юлі. Звісно, були і того дня на базарі свіже м’ясо, і свіжі пиріжки. І щебетали Віта, Наталя і Юля зі своїми та чужими покупцями про все на світі. І звично таїли в душах багатомісячний постійний біль.

Живе ринок «Центральний», живе Костянтинівка, живуть люди за 23 кілометри від цілодобової нестерпно важкої боротьби з напасною смертю.