«Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число?»…

Постріл у скроню, аби розбудити цілу націю. Це Микола Хвильовий. 13 травня 1933 року, натиснувши на пістолетний гачок, він поставив крапку. На житті, але не на боротьбі. Тепер ми особливо ясно чуємо його закличне: «Геть від Москви!»

В роковини його загибелі столичний Будинок кіно зібрав тих, кому болить не лише минуле, а й сучасне, бо Хвильовий живе в кожному, хто бореться за Україну, за українське слово. День його пам’яті об’єднав істориків, режисерів, письменників, старших і молодь – літописом боротьби одного з духовних провідників покоління «Розстріляного відродження». Аби могли зануритися у ще один період імперського терору москви, разом з творцями документальний фільму «Цар і раб хитрощів», присвяченого трагічному і героїчному життю Хвильового.

Того фатального дня у своєму кабінеті харківського будинку «Слово», перш ніж приставити до скроні цівку «Браунінга», письменник залишив дві передсмертні записки. Ось уривок однієї з них:

«Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. «Отже», як говорить Семенко,.. ясно…

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче…»

Його смерть провіщала страшне і масове жертовне заклання української інтелігенції під котком сталінського терору. Про це в Будинку кіно говорили учасники вечора пам’яті: академік-літературознавець Микола Жулинський, історик Юрій Шаповал, кінознавець Сергій Тримбач, режисерка Ірина Шатохіна.

Микола Жулинський поділився особистою історією: ще 1988 року разом з Іваном Драчем вони вирішили провести вечір пам’яті Хвильового. Згадував про Юрія Смолича – письменника, який бачив той кабінет, де сталася трагедія. Саме Смолич, готуючи до друку книжку мемуарів «Розповіді про неспокій немає кінця», намагався розшукати передсмертні записки Хвильового: їх було дві. Але книжка вийшла без записок. Очевидно, «наклала лапу» цензура, а може й сам письменник побоявся.

Відкрити оту другу записку зі спецховів КДБ Миколі Жулинському після довгих вагань допоміг відставний секретар ЦК КПУ Федір Овчаренко. На тому вечорі 1988 року її вперше й озвучили. У присутності доньки Хвильового Любові Уманцевої, яка приїхала здалека на цю пам’ятну подію і навіть не здогадувалася про існування тієї другої записки. Хоча це передсмертне послання батько писав саме їй:

«Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько Микола Хвильовий».

 Сталінські опричники цинічно вели його до самогубства. Чинили наругу над його пером, а його самого ламали через коліно, примушували публічно принизливо каятися у гріхах «хвильовізму», «лакувати» страшні злочини влади, зокрема й Голодомор. Під час так званого суду над сфабрикованою «Спілкою визволення України» його змушували писати пасквілі в пресі. Далі силували на нові листовні покаяння. Шукати повсюди «хвильовізм», клясти його і публічно вимагати знищення.

– Хвильовий орієнтував на новий стиль української  літератури – стиль активного романтизму, «романтики вітаїзму», особливого відродження України, – зазначає академік Жулинський. – Українська культура, в його думках, повинна постати у новій незалежній країні, відстоювати нову традицію, збагачену європейським досвідом.

Особливим емоційним акордом вечора стала демонстрація документального фільму «Цар і раб хитрощів», створеного 2008 року Іриною Шатохіною у співпраці з істориком Юрієм Шаповалом. Тут уперше оприлюднено чимало деталей із архівної «Справи Хвильового», яка десятиліттями перебувала у спецховах СБУ.

Кадри кінохроніки 20-х – 30-х років минулого століття, протоколів, доносів енкаведистської агентури, уривки з публіцистики Хвильового чергуються з живими роздумами сьогочасних дослідників його життя і творчості, зокрема Леоніда Плюща і Миколи Жулинського.

Кіно про боротьбу, незламність і правду, яку не вбито навіть після пострілу в скроню.

– Актуальність цього фільму нині особливо помітна, – запевняє Ірина Шатохіна. – Ми жили в передчутті цієї війни. А Хвильовий ще століття тому таврував своїм палючим словом «збирача землі руської».

– Людина з рідкісною інтуїцією, – зазначив письменник Леонід Тома. Саме він свого часу розшукав на харківському цвинтарі могилу Хвильового, яку влада стерла без сліду:  –  Сила Хвильового – у його слові. Зовні непоказний, невисокий, він завжди починав говорити тихо. А завершував з небувалою експресією, притягуючи увагу слухачів.

Саме так і завершив своє життя – як стрімкий політ гордого вальдшнепа, обірваний наглим пострілом. Щоб нащадки ніколи не забули, за що загинула його генерація. Він вірив у відродження України. Його ідея «активного романтизму» – гасло до національного пробудження. «Кожна людина, – писав, – проходить крах певного розвитку, але цей цикл відкритий».

У час нової війни, коли кривавий російський «сапог» вкотре топче нашу землю, його слова звучать голосом нетлінної Історії.

Україна все ще бореться за своє право бути собою. І хай живе не партія. Хай живе Україна! Та, яку він вимріяв.