Збройне повстання селян, яке сталося у квітні 1930 року в Павлоградському районі, – одне з найпотужніших, а проте  й досі маловідоме, замовчуване і майже не досліджене. Як висловлюється доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, воно спростовує твердження про покірне прийняття українським селянином насильницької колективізації. Бо непокора павлоградців набрала такої потуги, що «повсталі з гвинтівками і пістолетами в руках ладні були розправитися з уповноваженими та присланими партією з міст комуністами і комсомольцями, з місцевими активістами, а в результаті змінити державний режим».

Як свідчать архівні документи, про підготовку повстання органам ДПУ стало відомо заздалегідь. Ще при кінці 1929 року було заведено оперативну карну справу «Організатори». Якщо вірити її матеріалам, то «нитки змови» начебто «протягнулися між низкою суміжних районів Дніпропетровського округу і Харковом». Але за цією справою у лютому 1930 року заарештували лише павлоградських селян: 79 чоловік звинуватили у «підготовці збройного виступу з метою повалення радянської влади». Найактивніших – 21 людину – схопили на таємній нараді у Павлограді й одразу розстріляли. А проте один з ініціаторів повстання, мешканець села Богданівни Кирило Шопін зміг вислизнути: ненадовго зник з району, а повернувшись – розпочав «налагодження нових таємних зв’язків між селянами».

– У цей час, – розповідає науковець Олексій Лазько, – в Павлоградському районі примусово організовувалися комуни та артілі: «Вільний край», «Незаможник», ім. Рикова, «Червоний плугатар», «Ленінський шлях»… Проте вже в березні 30-го року не було села, де люди не чинили б опір. Сподівалися дрібними протестами повернути колективізоване добро. Але комуністична влада була невблаганною. Врешті-решт селянство взялося за зброю.

«Організаційним центром, –  читаємо нині в історика В. Даниленка, – випало стати двом селам: Богданівці і Тернівці. Стихійно сформовані в інших по-сусідству селах групи селян вважали, що там є зброя і командири, здатні повести за собою, а тому треба стягуватися до цих населених пунктів. <…> Ряди повстанців поповнювалися зі швидкістю, на яку ініціатори і не сподівалися. Тому, хто сумнівався чи вагався, радили в разі арешту твердити, що його забрали силоміць. І ось 3 квітня в Богданівці за участю повноважних делегатів з сіл Тернівка, Кохівка, Іванівна, Мар’ївка і хутора Богдано-Вербки відбулася таємна нарада, на якій вирішили розпочати повстання 5 квітня з хутора Осадчого. Розрахунок робився на те, що всюди по селах існують аналогічні повстанські осередки, отож вони приєднаються. Сподівалися і на підтримку міліції та армійських полків, які «неодмінно забезпечать повсталих гвинтівками та патронами». Ополченці планували вирушати перш за все на Павлоград, де на базі місцевого полку Робітничо-селянської Червоної Армії якраз проходили військову перепідготовку хлопці-допризовники з сіл Павлоградського, Петропавлівського, Васильківського та інших районів. Потім шлях повстанців мав пролягти до Дніпропетровська. Були навіть сподівання на повстання у всеукраїнських масштабах».

За ватажків обрали Архипа Воронкіна та Костянтина Глібова. Іхні посланці під прикриттям нічної темряви рушили по селах піднімати селян на «ударний виступ». Відбою від бажаючих не було. Іскру, як розповідав один з очевидців, «було висічено, щоб братися за зброю, бо все селянство було дуже пригнічене непосильними податками, примусовою хлібоздачею та репресіями, які набирали обертів, і жило у постійному страху».

Під вечір 4 квітня на хутір Осадчий зійшлося чимало народу. Лише ватажків з місць прибуло не менше 30 чоловік. Крім Архипа Воронкіна до оперативного штабу включили Івана Аксьонова та Івана Шелепова. Всі троє були добрими господарями, власним трудом і неабияким розумом надбали статки. Наступного ранку в Осадчому повсталі селяни, озброєні вогнепальною та холодною зброєю, розправилися з місцевим партійним та радянським активом,  ліквідували й уповноваженого з райвиконкому, котрий мав нещастя ночувати на хуторі. Осідлали конфіскованих у ТСОзі (Товаристві спільного обробітку землі) коней і вислали передовий загін до хутора Водяного. Решта пішим ходом через Путятине, Кохівку, Нову Дачу та Мар’ївку рушила на Богданівку. Дорогою повстанці карали смертю сільських партійних і радянських активістів, закликали населення приєднуватися до них. Говорили, що йдуть на Павлоград, «де на нас чекають свої люди». Після полудня оточили і захопили Богданівку. Аби убезпечити себе, обірвали телефонні дроти, а на мосту, через який вів шлях до Тернівки, виставили варту. Проте голова тутешньої сільради зумів вислизнути з облоги. Він і повідомив у Павлоград про повстання.

Надвечір у Богданівку прибув загін чекістів: за одними даними – 15 чоловік, за іншими – 35. Слідом їм на підмогу примчало дві сотні міліціонерів, 58 з яких – кінних. У селі повстанці встигли скарати на горло вчительку, комсомольця й активістку партосередку. Вчителька «озлобила селян войовничим атеїзмом, участю в закритті церкви та нав’язуванням державної позички». Комсомолець «забирав у селян молоко в державу». А партійна активістка напередодні «видала владі учасниць жіночих волинок». «Волинками» називали зволікання зі здачею у колгосп домашньої худоби і птиці.

Чекісти і міліціонери «з коліс» відкрили по селянах вогонь. Повстанці відстрілювалися, навіть поранили начальника Петропавлівської районної міліції. Але сили були нерівними: 13 повстанців у тому бою наклали головами, а п’ятеро дістали поранення. Відтак селянський загін змушений був розсіятися.

А тим часом друга група повстанців, виступивши з хутора Богдано-Вербки, підійшла до Тернівки. Тут її стріли радо, загін поповнився новими силами. Вирішили також іти на Богданівку, щоб на вечір бути там. Але на півдорозі довідалися про захоплення села чекістами і міліцією. Повернули назад. Залишилися на ніч у Тернівці, маючи намір зранку виступити на Павлоград. Але вранці у село ввірвалася потужна опергрупа ДПУ… Третя група повстанців, зійшовшись на хуторі Сонцево, 5 квітня рухалася до Богданівки своїм маршрутом, зупиняючись, аби поквитатися з радянськими активістами. До околиці Богданівки дісталася саме тоді, коли в селі уже громили «ворогів радянсько-колгоспного ладу». Поки судили-рядили, що робити, їх помітив міліцейський загін. Повстанці кинулися врозтіч і були всі знищені поодинці…

Із донесень навздогін придушеному повстанню – телефонограм, доповідних записок, повідомлень «по прямому проводу» та рапортів – видно, як на долоні: «збройний селянський рух супроти колективізації» не на жарт перелякав владу не лише у Дніпропетровську, а й у тодішній столиці України Харкові. Голова ДПУ УРСР В.Балицький, доповівши про «нечувану зухвалість» генеральному секретарю ЦК КП(б)У С.Косіору, першою ж телеграмою у Павлоград вимагав: «Решительными и быстрейшими действиями ликвидировать вооруженную банду в кратчайший срок. Примите меры изоляции банды, сужению района ее действия, особенно не допуская проникновения в другие районы. Обеспечьте концентрацию вооруженных чекистов, милицейских и партийных сил». Тим часом у Харків повідомляли: від рук повстанців загинуло «уповноважених з району – 4, голів сільських рад – 2, секретарів сільських рад – 4, керівників артілей та комун – 13, учителів – 2, землемірів – 3, голів КНС – 1, членів партосередків – 7, комсомольців і секретарів комсомольських осередків – 6, безпартійних активістів – 17».

В цих донесеннях з Павлограда повстанців хоч і називали «бандитами», але їх акцію кваліфікували не як кримінальний злочин, а як «виступ явно політичного спрямування», мета якого – «повалення Радянської влади». І доповідали про бажання його організаторів «повернути Українську Народну Республіку» і покінчити з «самовладною більшовицько-московською тиранією». Справді, одна з прокламацій селян-повстанців, яка збереглася у схронах КДБ-СБУ, закликала «усунути в Україні більшовицьку систему».

Це був злочин, який тодішньою системою не передбачав пощади. За підозрою в участі у повстанні заарештували близько тисячі чоловік. Після так званого досудового слідства, проведеного під орудою начальника окрвідділу ДПУ УРСР Х.Леонюка, звинувачення висунули 360 селянам. Їх визнали і організаторами повстання, і розбійниками та вбивцями сільських активістів. Менш, ніж через місяць, 4 травня надзвичайна сесія Дніпропетровського окружного суду прийняла до слухання звинувачувальні матеріали слідства.

Завершився цей закритий і без участі сторін суд 19 травня 1930 року. А вже 20 травня, близько восьмої години вечора, голові ВУЦВК Г.Петровському у Харкові поклали на стіл телеграму: вирок «у частині смертного покарання» виконано. Розстріляли 27 повстанців. Найстаршому з них було 54 роки, наймолодшому – 21. Ще 210 селян позбавили волі на 10 літ. Решта дістали від 3 до 7 років в’язниці. Були серед підсудних і щасливці: 19 чоловік суд звільнив від відповідальності як «випадково затриманих».

На думку професора  В.Даниленка, багатолітнє приховування правди про павлоградське повстання спотворило трактування його причин, перебігу та наслідків. Настільки, що його учасників не реабілітовано. Навіть сьогодні ніхто не наважується переглянути справу тих, хто чинив спротив страшній нарузі над українським селом.

Фундатор «Інституту україніки» Олексій Лазько, колектив якого доклав зусиль, аби громадськість довідалася правду про повстання у селах Павлоградського району, стверджує: крапку у цій роботі ставити рано. Неодмінно треба змити з павлоградських повстанців тавро «бандитів» та «ворогів народу»: люди захищали себе, своє кревне, чинили опір насильницькій політиці влади. Тій, що через два роки після придушення їхнього спротиву загатила Україну трупом Людоморства. Тепер ми знаємо: то була цілком розрахована акція тоталітарного режиму, аби на національному і генному рівні знищити сільського господаря – найлютішого ворога більшовизму.

Одним із перших сіл, яке за спротив здачі хліба «до останньої зернини» у грудні 1932 року помістили на «чорну дошку», а значить прирекли на тотальну моровицю, – стали  Вербки Павлоградського району. Через тиждень у страшні «чорні списки» вписали цілих 228 ТСОзів, комун і колгоспів в окрузі Павлограда. На голодну смерть кинули і 1225 сімей одноосібників. Помстилися непокірним сповна.