Україна у вогні масштабної російської агресії. Вкотре нескорені українці обстоюють волю та незалежність рідної держави. І вражають світ безприкладним героїзмом.

Ігоря, 20-річного випускника Житомирського агротехнічного коледжу, викладачі та ровесники шанують за фаховість і гострий розум. Але мало хто міг передбачити що, вбравшись в однострій військового, він так швидко освоїться в новій професії, геть не суміжній з його «мирним» фахом. Нині Ігор (позивний «Хмурий») – снайпер Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

– Прийшов сюди за власним бажанням, – каже Ігор. – Доля надала шанс опинитися серед найкращих спеціалістів своєї справи. Гріх цим не скористатися. Став стрільцем на великі відстані ще до початку повномасштабної війни. Оточення, в якому проводив більшість свого часу, постійно тренувалося та брало участь в АТО, тому мав достатньо часу, щоб хоча б частково освоїти свою нинішню спеціальність.

– Чула, що стрільба – лише третина навичок, потрібних снайперу.

– Підготувати хорошого стрільця, котрий зможе закривати дистанції та показувати нормальні результати, нескладно. Навчити цього можна майже кожного, хто бажає. Але це не означає, що ця людина зможе стати снайпером. Тут слід завжди мати холодну голову, вміти приборкувати та контролювати емоції, прагнути самовдосконалюватись, вчитися, і ще раз вчитися. Математичні здібності та IQ також важливі. Снайпер – це людина, яка не просто стріляє далеко та точно, а ще й коригує вогонь. Це і спостерігач, і розвідник, і сам собі медик, і сапер.

Чи стрільба є лише третиною навичок? У кожного своє бачення. В сучасній війні снайпер стріляє всього у 5-ти – 10-ти відсотках бойових виходів .

– З якою зброєю та на яких дистанціях доводилося працювати?

– З різними видами зброї. Першою гвинтівкою з оптикою був відносно старенький мисливський карабін калібру 30-06. Тепер працюю з гвинтівкою калібру 338. Дистанції різні, максимально вдалося влучити в ціль із 1800 метрів. З McMillan  50-го калібру Це було на полігоні.

– Що найтяжче на передовій?

– Для мене – втрата побратимів. До цього не можна звикнути.

– Окупанти – серйозні, досвідчені противники?

– Ніколи не можна недооцінювати ворога. У нашого є такі спеціалісти своєї справи, в яких було б чого навчитися з професійної точки зору. Там є ветерани з реальним бойовим досвідом. Вони пройшли багато кампаній по всьому світові. Є «люті» типи.

– Маєте труднощі з екіпіруванням? Держава забезпечує всім, що вам треба?

– Від держави у мене є тільки нова гвинтівка та набої. Екіпірування частини комплексу та все інше – від шкарпеток до броні та шолома – довелося купувати самому, оскільки штатне обладнання не відповідає моїм завданням. Держава нині просто фізично не може забезпечити кожного бійця індивідуально для його бойових завдань. Це потрібно розуміти.

– Після нашої перемоги що зробите найперше?

– Поїду класти квіти на могили своїх друзів, рідних , побратимів.

* * *

Влад родом з міста Ніжина, студент Таврійського національного університету імені Вернадського, опановує фах журналіста. Переконаний, що це його призначення: його завжди дуже цікавило, що відбувається у світі. Але з початком війни пріоритети змінилися: Влад (позивний «Шеф) став на захист батьківщини, приєднався до складу ГУР МО. Брав участь у штурмі на Запорізькому напрямку, незважаючи на отримане поранення. Завдяки сміливості та нестандартне мисленню доклав і своїх заслуг до успіху військових операцій на Запоріжжі.

– Владе, пригадайте 24 лютого минулого року?

– Тоді перебирав усі номери в телефоні, щоб знайти хоч якийсь варіант, куди звернутися по зброю та приєднатися до військової служби. Рвався на передову.

– Це було спонтанне бажання?

– Чесно кажучи, зрозумів, що і мені доведеться зі зброєю захищати країну, ще 2015 року, коли почав активно цікавитися політикою. Вже тоді мріяв вступити до батальйону «Торнадо», але для цього ще був надто молодим.

– А як потрапили в Головне управління розвідки?

– Це теж була моя мрія. На початку війни ми з хлопцями входили до складу добровольчого спецпідрозділу «Чисте небо», який спеціалізувався на диверсійно-розвідувальній діяльності та часто виконував бойові завдання разом з ГУР. Нас почали помічати професійні ГУРівці, запропонували пройти КМБ (курс молодого бійця, – ред.) до лав спецназу.

– Розкажіть про «той самий» штурм.

– Багато вражень, не завжди приємних. Можливо, напишу про цей день книгу. Загалом, все навколо горіло, ми мали проблеми з просуванням, снайпери стріляли з двох сторін, а з фронту накривала артилерія. Автомат уже не допомагав. Танки та БМП складали основне бойове ядро наступу. На жаль, штурм завжди супроводжується втратами. Це пекучий біль – втрачати своїх братів по зброї.

– Ви були поранені, проходили реабілітацію. Як почуваєтеся зараз?

– Реабілітовувася в Латвії. Дуже результативно, вдячний усім спеціалістам, котрі доклали рук до мого зцілення. Звісно, контузія не минає безслідно. Досі маю розлади сну, підвищений тиск, тому у бойових діях поки що участі не беру.

– Часто повертаєтеся спогадами у день штурму?

– Спершу пригадував щодня, безліч разів з хлопцями обговорювали кожну дію. Тепер регулярно бачу цей день уві сні. Військові мене зрозуміють. Забути війну неможливо, якщо бодай раз побував у бою.

– Як війна впливає на ментальне здоров’я військовослужбовців?

– Вона виховує з хлопців справжніх чоловіків, а водночас дуже травмує. На собі відчуваю, як змінюються емоції. Після війни багатьом ветеранам буде потрібна професійна медична допомога.

– Що ваші побратими розповідають про сьогочасну ситуацію на фронті?

– Тяжка ситуація, стабільно тяжка,– воювати легко не буває. Кожна війна для солдата – це, передусім, боротьба з самим собою. Щодня потрібно перемагати себе і робити неможливе.

– Закінчіть, будь ласка, речення: «Пісня нашої перемоги я …»

– … Допомагатиму побратимам відновитись у новому суспільстві, яке ми з вами вже будуємо.