Цей день в мені запікся назавжди. 24 лютого 2022 року. Буча.

6:30. Прокидаюся, бо батько голосно розмовляє по телефону. Телевізор кричить. Ми невдоволені, нас гріє сон. Просимо розмовляти тихіше. Батько: «Україну бомблять!». Сенс слів не одразу доходить. Що? Бомблять? Де? В Донецькій області? – «Ні, Чернігів бомблять. Мені сказали сьогодні туди не їхати…»

Схоплююся, відкриваю «Телеграм». Пірнаю в бурхливий потік повідомлень: по всій Україні бомблять аеродроми. Читаю і не розумію: це жахливий сон чи реальність? Ні не сон – я чую вибухи! Тут, за вікном! Пишу всім друзям: «як ти?». А очима у вікні: там люди з валізами. Втікають. А мені ж на роботу, у продмаг.

8:50. Біля магазина величезна черга. Господарі запізнюються: Віталій добирається автівкою з Києва вже четверту годину, Тетяна – десь у маршрутці, з Гостомеля. Я одна відпускаю людей, намагаюся тримати себе у руках. Розумію: зараз як ніколи потрібно зберігати холодний розум, не панікувати. З’являється Таня, нас уже двоє. Нарешті можу почитати новини, але вони гнітять. Пишуть, на Гостомель летить десант. 3 км від нас, у Тані там залишилися діти.

Гепають вибухи.

12:00. Ми все ще працюємо. Летять російські вертольоти. Низько. Над самим дахом. Відчуття, що витягнеш руку вгору і зможеш до них доторкнутися. За 20 хвилин їзди від столиці у нас над головою летить ворожий десант. Як могло так статися?! Але ні паніки, ні сліз. Ми маємо бути сильними.

14:00. Звук, який я запам’ятаю на все життя. Реактивний літак. Не видно, тільки чутно. Гірше ніж усі скрімери на світі. Звук різкішає, стає пронизливим, урізається в шкіру. Ніби от-от цей літак упаде на тебе. Всі рефлекторно падаємо на землю. Пролетів. Продовжуємо працювати.

15:00. Людей вже майже немає. Торгова територія зачиняється. У Гостомелі вже збили котрий літак. А вони все летять, десятками. Виходимо на вулицю. Знову чути вертольоти. Але це вже не викликає жах. Дивно, як за кілька годин звуки смерті стають звичними.

Решту дня бігаємо з квартири до підвалу і навпаки. Тоді ми ще не вміли відрізняти як далеко стріляють. Тоді ми ще мали ілюзії, що це все закінчиться за декілька днів. Ночували у квартирі. Вийшли з підвалу, коли довідалися, що аеродром в Гостомелі наші відбили. Тоді ми ще не знали, що наше місто буде окуповане довгих 33 дні. І що воно стане щитом Києва.

* * *

Наступного ранку прокинулися під звуки ППО. Поснідали й отримали дзвінок: терміново виїзджайте з Бучі, туди рвуться ворожі танки. Збиралися поспіхом, нічого з собою не беручи, були впевнені, що за два-три дні повернемося. Спойлер: не повернулися. Ми, наші сусіди та двоє котів побігли до машини. Машина – великий бус. Діти сіли попереду, а ми у кузові.

Куди їхати? На Київ не можна, всі мости підірвано, щоб російські війска не увірвалися до столиці. Проте ворог уже надто близько. Нам сказали їхати в село: воно поблизу Бучі, але не в епіцентрі бойових дій. Їдемо. Через 15 хвилин Ворзель накрили «градом». Почалося.

Приїхали у село до хати дядька Андрія, побратима нашого знайомого. Зупинилися ненадовго, але прожили там 12 днів – у чужих людей, наче в рідної рідні. Під канонаду та гуркіт літаків. З новинами по радіо двічі на день. Я читала «Віднесені вітром» і дуже розуміла, що саме відчуває Скарлет, дивлячись на заграву над Атлантою, адже я бачила таке своїми очима на нашому небі: над Гостомелем, над Немішаєвим, над Рубежівкою. Якби у той момент почалася гроза, було б майже неможливо відрізнити блискавку від спалаху випущеного снаряда.

Але страху не показували. Тільки раз усі впали на підлогу – коли неподалік бухнув збитий літак. Війна загартовує. Сидиш і просто слухаєш далеко чи близько прилітає. А якщо влетить, сховатися все одно не встигнеш. Тому пильно за всім спостерігали: за боями, за трасуючими кулями, за сигнальними ракетами.

Згодом і ми опинилися у кільці росіян. Залишатися без світла й газу було важко. А їхати – смертельно небезпечно: чули, що всіх, хто намагався виїхати з окупованих селищ, розстрілювали. Мусили робити вибір.

Мали два шляхи виїхати з окупації: «зеленим коридором» чи самотужки. Обидва смертельно небезпечні, бо це «російська рулетка» чи шанс умерти – називайте як хочете. «Зелених коридорів» у селах фактично не існувало. Одиницям вдавалося вирватися живими. 7 березня з нашого села поїхала колона машин. Доїхали до російського блокпосту. Там сказали повертатись, поки не відкрили вогонь. Спробу перенесли на наступний день.

8 березня вранці колона вирушила знову. Чому колона? Бо якщо машина одна, – вважай, їде на смерть. Але навіть двадцятьом машинам з білими прапорами та написами «ДЕТИ» не гарантовано безпеки.

Колона не повернулася. Отже, вирвалися? Гадаємо, що робити. Телефонуємо знайомій, вона виїхала позавчора. Каже, що в них снайпер вбив жінку, ще одну машину розстріляли. В таких ситуаціях поради давати важко. Але за декілька хвилин і ми починаємо збиратися. Рвемо білі простирадла, вішаємо на машину. «ДЕТИ» написати не встигли. Прощаємося з господарями хати.

Ми не встигли приєднатися до першої колони. З нами було десь 15 машин. Дорогу шукали самі. Та й була вона одна. Ніхто не знав, що нас чекає попереду. Що буде на блокпосту? Попередити когось, що ми їдемо, не вдалося, не мали зв’язку. Значить, так і буде. Ми у фургоні, діти попереду.

Їдемо лісами, вуличками. Запах гару. Зруйновані домівки. Розстріляні машини. Трупи. Кожна зупинка може означати кінець. Ось ми на розвилці, місцеві підказують куди повернути, бо далі російські війська. Повертаємо. А ось і російський блокпост. Порожній. Ще вчора вони стріляли у людей, а зараз їх немає. Їдемо на один із найнебезпечніших напрямків – житомирську трасу. Голови кладемо так низько, як тільки можна. Якщо почнеться стрілянина, то кінець. Але все тихо. Заволока снігопаду, нас не видно. Можливо, це нас і врятувало.

Зупинка. Відчиняються двері. Військовий. Просить паспорти: «Не хвилюйтеся, ви на території Збройних Сил України. Зі святом».

Сльози.

Для нас ця одіссея скінчилася щасливо.

Дядька Андрія знайшли закатованим. Висновок експертизи: відрізані вуха, прострілені коліна, вибите око та зрізане татуювання. Він був воїном АТО, за це його й замордували. Моя знайома Іванка втратила батька, при виїзді з Гостомеля вони нарапили на колону російських танків, його вбили одразу…

Схожих історій, од яких холоне кров, – сотні.

Моя Буча тепер – «Місто-герой». І всесвітній символ варварства рашизму.