Іноді буває так, що прочитане не відпускає.

Приковує думки, огортає серце і не дає жити так, як жила раніше. Змушує повертатися до болю, який, здавалося б, уже вгамовано. Саме так сталося зі мною після знайомства з книжкою «77 днів лютого».

Ця збірка – як щоденник нашого національного болю, створений українськими журналістками видання «Reporters» у період між двома датами: 23 лютого і 9 травня. Між двома датами, які росія вважає ледь не сакральними: день перед початком повномасштабного вторгнення в Україну, їхньої варварської «спєціальной воєнной операції» в чужій країні, та день, коли вона традиційно святкує своє «побєдобєсіє» в Другій світовій. Отака часова рамка цієї книжки, нашого лютого, який триває вже понад 1200 днів і кінця якому все ще немає.

«Наша пам’ять насправді є не найнадійнішим інструментом, – зауважує у передмові Сергій Жадан. –  Вона легко надається до маніпуляцій, покладатися на неї загалом доволі ризиковано. Тим  паче, коли йдеться про максимально загострені емоційні стани… Значно логічніше звертатися до очевидців, які свого часу знайшли силу говорити й свідчити».

Далі зі сторінок книжки звучать ці голоси, ці свідчення самовидців, життєво важливі для нашої колективної пам’яті. Означені  77 днів стали для України окремим виміром часу, який кожен пережив по-своєму. Бо до мільйонів українців війна нагрянула не жахливими кадрами на телеекрани, а вбивчим жахіттям у їхні домівки. І цей гіркий досвід став основою книжки – в репортажах, есеях, рефлексіях. Хтось вибирався з окупації, хтось втрачав рідних, хтось бунтував проти окупаційної влади, хтось волонтерив, а хтось залишився у місті, яке вже ніколи не буде таким, як було.

Найбільше мені зрезонував репортаж Тетяни Безрук про Ірпінь. Фіксуючи події, авторка мимоволі стає частиною історії. Поруч із людьми, які тікають від війни, під тим самим зруйнованим мостом, де щодня пролітають снаряди… У її тексті чутно, як хрумтить сніг під ногами, як лунає вибух, як дихає страх.

Коли я їду з пар додому, буває, що сідаю в ірпінську маршрутку. Вона спочатку їде через Гостомель, де я й живу, а потім повертає на Ірпінь. І щоразу в мене виникають одні й ті самі думки: хтось із цих людей у салоні, напевне ж, пережив рашистську окупацію. Хтось, можливо, втратив рідного. А, може, саме оця людина й похапцем перебрідала тоді лютневу річку Ірпінь, під тим зруйнованим мостом, тікаючи з окупованого міста до своїх, під захист ЗСУ?

Дивлюсь у вікно, на знайомі вулиці, і фізично відчуваю: земля тут все ще не вистигла від вогню, пам’ятає вибухи, страх, смерть. І те, як самовіддано наші оборонці трималися за кожну її п’ядь, ставали стіною супроти окупанта.

…Книжка «77 днів лютого» не лише про жахіття російського варварства, а й про витримку і силу духу українського народу.

Репортаж Віри Курико з Чернігова справив сильне враження саме через ту маленьку, але дуже важливу та влучну фразу: коли мама Віта, миючи посуд, пояснює дітям, яких цікавить «русская народная сказка»: «А це он за вікном у нас». росія була і залишається агресором, який нищить, вбиває і краде – ніби це все закладено нечистю в крові цього народонаселення. Ця «сказка-ложь» і є сувора реальність, яку українці змушені бачити, переживати, терпіти щодня.

Ця збірка журналістських свідчень дуже важка, але дуже важлива до прочитання. Щоб пережити, усвідомити, переосмислити. Щоб вистояти, перемогти, а потім не пускати лютий «русскій мір» і близько до нашого порога.