Звертаюсь до вас, сучі сини й дочки! Ті, що пихато з’їжджалися щоліта попити свіжого молока й пожерти молодої картоплі в батьківській хаті. Що зверхньо дивилися тут на тих, хто сіяв, орав, зберігав…

Коли ж ви зрадили? Чи тоді, коли залишалися паршивими прапорщиками? Чи тоді, аж тоді, коли записували своїх дітей «русскімі»? Чи тоді, коли так поблажливо патякали: мовляв, та що ми тут бачили…

А ти, офіцерня без гідности й чести, вивчена вбивати й не навчена совісти! Ти віддаєш честь прапору, який виставляєш в аватарці у день нападу на твою  Вітчизну… А в тебе там ще жива мама, якій не поталанило вмерти до твоєї ганьби!

Зреклися свого, а чужому ви не треба.

У нас сонце встає над Чутянським лісом, а викочується у Мамаїв яр. Так було завжди, і так буде! Ви ж у чужих В’ятках, Вологдах, Воркутах, Сахалінах, Нижніх Новгородах будете несвоїми завжди, бо ви прокляті місцем свого народження… Ви маєте якісь там квартири, але не маєте в душі храму; у ваших жилах жидєнькіє щі, а не козацька кров…

Ви не вийшли проти війни. Не за нас – за вас стоїмо ми.

Ви не зупиняєте хворого бункерника, який плює на світ.

Ваша знікчемлена «капєйка» вам ціна!

Ви ніколи не приїдете на могили батьків, ви ніколи не побачите рідне, бо рід вас уже прокляв… Ви ніхто, бо вас не чути й не видно…

Зневажаю!