Щовечора сліпну, вдивляючись у захід. Котрий тиждень до Геліоса ані приступу: котрий тиджень люто жене свій пал і верга у плавильню.

Сонце не влягається за пруг мирною стомою, а очманіло шубовськає у пекельну магму, розбризкуючи доокола палючі патьоки.

Охкає пуща стогоном пугача, нестямний фен шуга між вітластих маківок сосон, спиваючи скупу вечорову флегму.

Зі східного обрію кіптяво-сірий пасаман, омана хмари. Навіть небо марить дощем.

Це вже рефлекс: удосвіта, о 4-30 – одночасно ранкова гімнастика і водні процедури: поливання грядок, саду, квітників. Це у Ліни «птиця бузок п’є воду з карафи». На нашій древлянській Шестисотії цей процес докраю збаналізовано: все суще з квітом, зелом і плодом, з коренем і кроною жлуктить воду нахильці, прямісінько з поливального шланга. Плямкаючи, форкаючи, булькаючи, млосно зітхаючи, похлинаючись, вергаючи воду назовні, щоб тут-таки пожадливо глитнути її пересохлими вустами.

Палахтить схід, заграва розповзається небом і щуляться, нітяться, нидіють від неї крони й маківки, стебла й квіт.

Завершую водне причастя, а там, де починав, уже сухо, мов у черіні. Чути, як ужалено звивається коріння, хапаючи останні живильні краплі.

«Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту».