Холодний ранок 19 листопада 2023 року. Село чекає. Село зустрічає його мовчки. Без зайвих сліз – тільки стислими губами, тремтячими руками та серцями, що розриваються від болю. По всипаній квітами дорозі він назавжди повертається додому. До домівки, куди вже зранку хвилями стікаються сотні людей, щоб вклонитися Герою, вшанувати його подвиг в ім’я життя, в ім’я свободи, в ім’я України. Йому лише 24. Назавжди 24.

Коротке життя Юри Соломчука, здається, вмістило в себе одразу кілька повноцінних життів. Людина великої душі. Жив скромно, але з гідністю. Він з тих, про кого кажуть: дорослий від дитинства.

Прийнявши у своє ще маленьке серденько Бога, прагнув служити Йому, прислуговував у церкві, щоб бути поряд з тими, хто прославляє Його. Школяриком не пропускав жодної служби. І студентом, приїжджаючи додому на вихідні, з трепетом у серці переступав поріг рідного храму. Коли над рідним Застав’ям переливалися незвично церковні дзвони, всі знали: так уміє дзвонити лише Юра. За відданість церкві ще старшокласником був пошанований дияконським ораром.  Так і жив з глибокою вірою, що Бог завжди поруч.

І ще одна його трепетна любов з дитячих років – книги. Мріяв не про телефони чи модні кросівки – на заощаджені гроші купував енциклопедії. Навчаючись на географічному факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, жодного разу не пропустив книжковий «BookForum», і завжди купував там книжки. Вони тепер стоять на полиці в батьківському домі: томи з географії, філософії, психології, історії, кращі зразки художньої літератури, зокрема, одна з його улюблених – «Сад Гетсиманський» Івана Багряного…

Студентом він був дисциплінованим, вихованим, урівноваженим. Серед одногрупників і викладачів мав непідробний авторитет. Деякі викладачі зверталися до нього як до колеги – на ім’я та по батькові. До університету ходив пішки: щоразу 8 кілометрів туди і стільки ж назад. Любив спорт: тренажерний зал, біг, ходьбу.

Блокнот-щоденник, що завжди був разом з ним, у якому плани, досягнення, кожен день життя і, здається, кожен порух серця, стисло розповідає, як тренувався, удосконалюючи своє тіло, як сталив свій дух, свій розум, готуючись стати «азовцем». Прагнув служити в полку, де люди сповнені честі і відданості життю. Не шукав легкого шляху. Готувався до війни не заради фотографій у формі

Юра служив разом з «Грінкою» – одним із наймолодших вояків у полку «Азов», фраза якого в кожному з нас: «Що б не було у вас, слухайтеся маму, їжте кашу і любіть Україну».

У фронтовому пеклі залишався людиною. Там, де рвалися снаряди і зяяли своїми чорними ротами вирви жахливої війни, садив дерева, бо свято вірив, що на українську землю прийде мир і на місцях цих страшних боїв зазеленіють ліси.

У хвилини затишшя за першої ж нагоди телефонував додому – його дзвінків чекали найрідніші: батьки, сестричка, братики, серед них його улюбленець, найменшенький, молодший на 17 років. Думка батьків, їхні поради були для Юри завжди важливими. Найстарший син – утіха і гордість. Так ніжно і по-чоловічому стримано любив свою маму, незвичайну жінку з великим материнським серцем, так відчував її, що лише він умів підібрати їй парфуми.

Його життя обірвалося біля населеного пункту Діброва Луганської області. Смерть Юри залишила у цьому світі порожнечу, яку нічим не заповниш. Але він продовжує жити в рідному домі, де благоговійно зберігають його однострій, книги, речі. В пам’яті людей, котрі приходять на могилу вдячно вклонитися Герою, однополчан, які за першої нагоди приїжджають сюди звідусіль. І в тих деревцях на спаленій луганській землі, що неодмінно виживуть, зазеленіють і нагадуватимуть людям про Воїна, який, дивлячись в очі смерті, мріяв про щасливе життя і посадив їх на зраненій вирвами українські землі.

Юра був. Юра є. Юра буде. Юра Соломчук з ніжним позивним «Солома». Своїм життєвим спалахом він засвідчив: навіть у пеклі війни можна залишитися справжнім. Світлим.

P.S. Після його загибелі в мережі поширилося відео, як «азовці» випускають по ворогу снаряд «За Юру Соломчука від побратимів».