Прем’єрним показом адаптованої для української аудиторії документально-публіцистичної стрічки «Жезл» Національна спілка кінематографістів України розпочала відзначення цьогорічного 85-ліття створення кіностудії «Київнаукфільм».

Є щось особливо важливе й навіть символічне у поверненні старої української документалістики з архівних шухляд і запасників. Це не лише справа реставрації чи збереження культурної спадщини – це відновлення пам’яті, повернення голосів, колись свідомо заглушених, інтонацій, поглядів, атмосфери, яку неможливо відтворити штучно. У цих кінопортретах минулого ясно бачимо нас теперішніх. Бо крізь призму набутого досвіду і знань образи набувають нового змісту. Те, що колись могло здаватися буденністю, нині звучить як попередження. Що було голосом митців, стає голосом цілого народу.

Українська документалістика має унікальну рису: попри шори комуністичної цензури, вона завжди прагнула правди. Навіть коли цю правду було небезпечно озвучувати. Майстри кіно залишили у кадрах свідчення, що допомагають осмислити минувшину. Своєрідні «чорні скриньки» епохи, які нарешті відкриваємо.

Роботу над «Жезлом» почали ще за конаючого СРСР, а завершили вже у незалежній Україні. Це заключний фільм диптиху про владу (перший – «Табірний пил»), створеного колективом під орудою кінорежисера Георгія Давиденка і минулого року адаптованого студією «Просвіткіно» для української аудиторії.

– Ми знімали його у часи великих змін, – зазначив Георгій Давиденко. – Прагнули показати, що влада, яка зневажає людину, завжди перетворюється на катастрофу. Сьогодні ці кадри читаються ще гостріше.

Фільм відкриває глядачеві не сюжет у класичному сенсі, а низку образів, голосів, свідчень. Вони складаються у мереживо роздумів про владу – її природу, деградацію, здатність ламати людину, суспільство. Вражає поєднання живих свідчень із кадрами екранізації безсмертного шекспірівського «Гамлета».

Особливо промовистим є епізод із сценаристом Владленом Кузнєцовим. У кадрі він стоїть біля пам’ятника Леніну в середмісті Києва, на розі Хрещатика та бульвару Шевченка. Закадровий голос нагадує слова, викарбувані на цоколі: «При єдиній дії пролетарів великоруських та українських вільна Україна можлива. Без такої єдності про неї не може бути й мови». Цей напис, який колись здавався догмою, у доленосний день 1 грудня 1991 року, коли знімався цей епізод, звучить як парадокс. Кузнєцов пояснює: навіть після відходу Горбачова від класичної комуністичної ідеології та заборони партії Єльциним підхід до України лишався незмінним: утримати її у сфері впливу Москви за будь-яку ціну.

Внутрішньокадровий монтаж наступної сцени підсилює цей коментар: табло на майдані Незалежності показує температуру, час і головне гасло дня – «Незалежності ТАК!», «Доля України – у твоїх руках!». Саме 1 грудня українці голосували на референдумі за Незалежність і обирали першого президента відновленої держави. На тлі цих кадрів слова Кузнєцова про «диктаторську категоричність», яка тягнеться від Леніна до сучасних московських лідерів, набувають особливої ваги. Викриття імперської логіки, що звучить крізь століття.

У кадрі Леонід Городин, журналіст і колишній в’язень сталінських таборів, говорить про двадцять років репресій, про досвід виживання й про те, як він нотував декілька томів спогадів-спостережень для майбутніх дослідників. Його слова звучать просто й чесно. Свідчення людини, котра, пройшовши каторгу, не втратила здатності критично мислити.

Правозахисник Володимир Буковський нагадує: «Більшовики були горсткою фанатиків, яких народ ніколи так і не зрозумів. Якби не війна і слабкість демократичних сил, вони б ніколи не перемогли».

Кінорежисер Ельдар Шенгелая додає, як влада входила в життя з дитинства: «Мама, я тебе більше люблю, ніж дядю Леніна», – пошепки зізнався матусі хлопчик.

Прості людські історії ілюструють, як влада формує свідомість від самого народження.

Фільм не боїться посвідчити чіткі паралелі між сталінським терором і гітлеризмом. Бабин Яр у кадрі – символ анти-Заповіту, місце, де абсолютизм влади перетворився на геноцид.

Уславлений виконавець ролі принца данського Інокентій Смоктуновський розмірковує: «Що ж таке “Гамлет”? Там поставлена одна дуже точна й конкретна думка: чи має людина, народжена від жінки, право владарювати над іншою людиною, яку теж народила  жінка?». Риторичне запитання звучить присудом будь-якій ідеології, яка вивищує одних над іншими.

Особливо сильними є сцени про ламання людини. Леонід Городин читає оповідання «Раскололся», де описує, як у сталінських застінках тортури й приниження перетворюють людину на порожню шкарлупу. Але навіть у цьому пеклі лишається людське добро – співчуття й підтримка. Як нагадування: навіть у найтемніших умовах людяність може бути сильнішою за диктатуру.

Фільм сповнений образів-метафор. Вони працюють сильніше за будь-які декларації. Чорне жерло мавзолею на Красній площі з написом «Ленін», куди нескінченним потоком йдуть радянські люди, перетворюється на пащу ненаситного чудовиська. Цей кадр стає рефреном фільму, нагадує: влада, побудована на смерті, завжди пожирає своїх підданих.

Інший образ – вказівник села Луб’янка у Чорнобильській зоні, далі крізь морозяний морок проступає примара чорнобильського саркофага. Засніжені вулиці покинутого українського села, де на будинках із забитими дошками вікнами ще висять таблички «вулиця Леніна». Це кадри, що волають: імперія залишає по собі пустку й руїну.

Георгій Давиденко згадує колег. Творців фільму, яких нині вже немає серед живих. Сценариста Владлена Кузнецова – людину з рідкісним даром поєднувати документальність із публіцистичною метафорою, чий текст у фільмі звучить голосом совісті. Оператора Анатолія Солопая – майстер умів перетворити документальний образ на символ. Саме його око подарувало кадри, що врізаються у свідомість.

– Такі фільми повертають нам не лише історію, а й голоси людей, які жили й творили у найважчі часи, – зазначив перший заступник голови Національної спілки письменників України поет  і журналіст Микола Гриценко.  – Це свідчення, що українська культура завжди шукала правду і гідність, навіть тоді, коли це було небезпечно,

«Жезл» – не музейний експонат і не артефакт минулого. Це живе кіно, яке говорить із нами. Про сталінський терор і гітлеризм як прояви одного зла – влади, що тримається насильством і зневажає людину. Нині воно релаксувалося у  рашизмі – російському нацизмі.

«Жезл» нагадує: боротьба за свободу – це і нинішня війна з «москвобіссям», і вікова історія нашого опору смертоносній «тюрмі народів». Саме тому онова стрічки  українською мовою стала актом сакральної пам’яті. Тієї, що убезпечує від повторення лиха невільництва, терору, людоморства, ГУЛАГів. І водночас додає сил цінувати, любити і боронити життя. Це людяність, справжній жезл свободи.

– Фільми, створені митцями Української РСР, належать Україні й українському народові, – наголосив керівник Бюро програми ЄС «Креативна Європа» в Україні Микола Ульянов. І додав: вкрай потрібно повернути ці стрічки із забуття.

Так, маємо власну історію, пам’ять, власну кіномову. А тому нам призначено вести діалог із сучасністю через обшир тем, які порушувалися у 60-х, 80-х чи 90-х. Які сьогодні звучать із новою силою і актуальністю. Тоталітаризм, насильство влади, нищення всього українського – усе це бачимо наяву. Але тепер маємо досвід і знання, щоб зрозуміти глибину цих попереджень.

***

Замість післямови наведу невеличкий монолог славного Юрія Щербака на представленні у тому ж таки столичному Будинку кіно його роману «Мертва пам’ять», номінованого на цьогорічну Шевченківську премію.

– Вважаю проблему історичної пам’яті народу, або його безпам’ятства, однією з центральних сьогодні, коли йде війна не тільки за території, але насамперед за душі людські, за життя або смерть нашої нації. Один випадок спонукав мене звернутися до цієї проблематики.

Коли був в Аргентині, жив у джунглях провінції Місіонес. Мешкав у літньої жінки, народженої на Київщині, яка не знала, хто вона. Під впливом російських попів, які активно діяли в Аргентині, ця жінка забула про своє українство, хоча росіянкою також не стала. Всі мої спроби заговорити з нею українською були марними.

Вона вперто розмовляла ламаною російською мовою, і не визнавала себе українкою. В 1942 році її, молоду дівчину, забрали на роботу до Німеччини, де вона зустріла свого аргентинського чоловіка і відтак переїхала на американський континент. І ось одного разу, я там доволі довго був в тій провінції, ми поїхали з нею у сусіднє містечко на виставку зброї.

Була темна тропічна ніч, з яскравим місяцем, ми їхали, і не знаю чому, я заспівав: «Місяць на небі зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе, в човні дівчина пісню співає, а козак чує, серденько мре». Ну, це моя улюблена пісня. І раптом ця жінка, що сиділа за кермом, заплакала і почала співати разом зі мною.

– Я знаю цю пісню, – сказала вона. – Ми співали її в дитинстві.

І так на моїх очах прокинулась у неї пам’ять про той народ, з якого вона вийшла, до якого належала. Отож, дорогі друзі, борімося з безпам’ятством, пам’ятаймо хто ми!