У Київському університеті імені Бориса Грінченка вшановували переможців та лауреатів ІІ міського туру Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2016» та лауреатів Всеукраїнського конкурсу «Класний керівник року». Окрім традиційних грамот і дипломів переможці та лауреати отримали грошові премії.

Кореспонденти «Грінченко-інформу» поспілкувалися з учасниками врочистостей.

– Звісно ж, нині в усіх педагогів на вустах проект нового закону «Про освіту», – зазначив голова столичної організації Профспілки працівників освіти і науки Олександр Яцунь. – Ми з нетерпінням чекаємо його першого читання у Верховній Раді. В центрі освітянської реформи – так нам бачиться і так нам дуже хотілося б – має стати Його Величність Вчитель. Я не стримаюсь, аби принагідно не переповісти свіжу і злободенну цитату. Вона належить Генеральному прокуророві України Юрію Луценку. В інтерв’ю «Високому Замку» він зізнався, що багато його працівників, і в Генеральній, і в обласних прокуратурах, скаржаться на малу зарплатню. У зв’язку з тим він поцікавився: про які гроші йдеться, коли кажуть «мало»? З прокурорської бухгалтерії повідомили: найменша ставка – 12 тисяч гривень. Йдеться про посаду низового прокурора. Якщо провести паралель із нами, освітянами, то це – вчитель другої категорії чи молодий педагог. Мені сподобалась відповідь Луценка: якщо вас така заробітна плата не влаштовує, то йдіть у бізнес. «Бо я знаю, яка зарплата в українського вчителя», – сказав тоді Юрій Луценко. Звісно, зарплата київського вчителя в 4-5 разів нижча, ніж у того «малооплачуваного» працівника прокуратури. Сподіваємося, що новий закон «Про освіту» найперше позбавить освітян приниження, що середня заробітна плата в нашій сфері дорівнюватиме хоча б отій сьогоднішній прокурорській «межі виживання». І саме з цього має невідкладно початися реформа освіти. Так було б логічно і по-державницькому. А як буде – побачимо.

«Ми ж не якусь сільськогосподарську культуру
беремося пересаджувати, у нас – майбутнє нації»

– Вся наша педагогічна робота сьогодні – то вже «щось більше», аніж просто праця, – ділиться думками лауреат конкурсу «Вчитель року – 2016», заступник директора гімназії №172, вчитель англійської мови Ельза Шагіахметова. – Та й хіба тільки сьогодні? Праця вчителя у нас віддавна непрестижна. На жаль. Це прикро і боляче.

– А англійська мова, яку викладаєте, набуває престижу?

– Звичайно, українське суспільство змінюється. У наших дітей, «народжених з SMS», як вдало пожартував на цих урочистостях один зі спікерів, уже європейські пріоритети. Тому англійська тим, хто переймається високими устремліннями, прагне успіху, просто необхідна. Інша річ, чи багато таких в українських класах. Наша гімназія – з поглибленим вивченням іноземної мови. Тому до нас батьки приводять дітей уже з «прицілом». А в інших школах – можливо, інакше. У кожній – своя специфіка.

– Ельзо Саідівно, чи обговорюєте проект Закону «Про освіту» у вашому педагогічному середовищі? Як Ви і Ваші колеги ставитеся до реформи освіти?

– Принаймні не переоцінюємо свій вплив на ухвалення доленосного закону. Законопроект і я особисто, і більшість моїх колег, звісно ж, читали. Якщо спитаєте, що найперше цікавить мене і переважну більшість педагогів нашої гімназії, відповім відверто – заробітна плата і навантаження. Чи почують мої тривоги і сподівання розробники того закону? Якщо чесно – мало сподіваюся на це. Там більше, як на мене, мають намір боротися з корупцією. Хоча подумаймо: яка може бути корупція у вчителя з дитиною?! Не розумію. Втім подивимось, що буде на виході, в остаточній редакції.

– Віра лишається?

– Це єдине, що завжди з нами. Позбудемось віри – то що лишиться? Нині й так не дуже рясно охочих до нашого фаху. Молоді вчителі, та й студенти – розчаровані. Жахає відсутність перспективи, рутина. Нині у школах популярний жарт: учень – це та людина, що заважає вчителю працювати з документами. Тобто нас, педагогів, завалили паперами. У щоденній марудній паперотворчості потопаємо. На уроки, на живу працю з дітьми немає часу. А ми ж не якусь сільськогосподарську культуру беремося пересаджувати, у нас – майбутнє нації.

«Мої уроки не пропускають!»

Як би банально не звучало, але майбутнє нації, держави визначає не лише освіченість громадян, а й спроможність захистити отчий край. А для цього окрім волі, характеру, патріотизму необхідні спеціальні знання.

– Потрібно збільшувати кількість годин викладання нашого предмету, – зазначає викладач курсу «Захист Вітчизни» та фізичної культури Навчально-виховного комплексу №209 «Сузір’я», лауреат конкурсу «Вчитель року – 2016» Станіслав Малець. – І відновити посаду  заступника директора школи з початкового військового виховання.

– Станіславе Дмитровичу, у військовій справі окрім теорії потрібні практичні знання, вишкіл…

– Безперечно, ми їх проводимо. Щоб учні набували практичних навичок, створили військово-патріотичний клуб «Прикордонник». Бо без практики нічого не буде. Один урок – вивчення теорії, на наступному – тренування, а далі – складання заліків з вивченої і засвоєної на практичних заняттях теми.

– І як ставляться до Вашого предмету школярі?

– На відмінно. Мої уроки – не пропускають!

– Бояться Вас?

– Ні. Їм цікаво. Розповідаю про свою службу в Афганістані. І в АТО – брав участь з квітня 2014 року по липень 2015 року. Їздимо по військових частинах. Учні спілкуються з військовослужбовцями строкової служби, з контрактниками, офіцерами. Розмовляють зі спеціалістами: танкістами, артилеристами, зв’язківцями тощо. Ось так відбувається профорієнтація.

«Реформування школи потрібно починати в університеті»

– Нову українську школу бачу менш залежною від держави, можливо від певних положень, які не завжди мають практичне застосування, – долучився до розмови переможець Конкурсу «Вчитель року – 2016», вчитель англійської мови гімназії № 290 Геннадій Білоус. – Реформування школи потрібно починати в університеті. Бо у школі зазвичай починається сумнозвісний процес «перенавчання» молодого фахівця. Так не має бути. Виникає замкнене коло. В університеті кажуть: «Забудьте все, чого вас вчили у школі», а згодом, коли випускник університету приходить працювати у школу, чує: «Забудьте все, чого вас вчили в університеті».

– Геннадію Валерійовичу, як стимулювати фахових випускників вишів іти працювати у школу?

– Нещодавно, спілкуючись з чиновниками, почув цікаву статистику. Насправді до педагогічних університетів за результатами ЗНО вступають абітурієнти з нижньої третини від загалу. Тобто на вчительські професії йдуть переважно ті, які більше нікуди не вступили. На моє запитання, чому так відбувається, почув очікувану відповідь: мала зарплатня. І це розуміють на будь-яких рівнях. Але позитивних зрушень у цьому питанні не відбувається. Тому, щоб справді здібна і розумна молодь пішла в педагогічні університети і згодом на виході з вишів ми мали гарних вчителів, потрібно збільшити фінансування на освіту. Ось і все.

– Новий закон саме це і передбачає.

– Такий закон життєво необхідний.

– Про що Ви найбільше мрієте?

– Про гарні результати ЗНО своїх учнів. Сприймаю як власну перемогу чи власну поразку. Це – основний індикатор моєї праці.

«Нині немає відчуття, що наша професія сучасна, потрібна»

– У тому, що слід змінювати дуже багато, – впевнена, – заявила вчитель історії столичної гімназії № 136 Тамара Тарасюк. – Наші діти, які виїжджають вчитися закордон, повертаючись, розповідають про інтегровану систему навчання. Якщо ти з літератури вивчаєш роман, то через нього вже вивчаєш історію, геологію, географію. І ти вже цим можеш користуватися.

– А в нашій школі?

– У нас поки що немає такої концепції, яка б об’єднувала всі предмети. «Вивчив» історію, та й забув уже на наступному уроці літератури. Я це спостерігала багато разів. І саму програму треба змінити. На мій погляд, програма української літератури для 5 класу – просто жахлива. Вивчення запропонованих творів викликає депресію у дитини: там персонаж якщо не повісився, то ще щось з собою вчинив. У нас є чудові українські автори, твори яких не впливатимуть негативно на психіку п’ятикласника. А ми, історики, на основі таких повістей, романів – зможемо з дітьми вивчати, скажімо, добу козаччини. Не можна формувати депресивну психологію у дітей! Треба ламати стереотипи. Маю досвід праці з дітьми віком від 4 до 17 років. Бачу прогалини між рамками початкової, середньої освіти. Сьогодні нам пропонують різні форми здобуття та види освіти. Хочу ретельно вивчити їх, побачити плюси і недоліки кожної. Неузгодженість така, що коли діти приходять до іншого вчителя, наприклад, переходять з початкової до середньої школи, викладач дивується, чому учні в 5 класі не вміють писати твори. Але ж за програмою у 1 – 4 класах цього не вчать!

– Тамаро Дмитрівно, як подолати дефіцит педагогічних кадрів?

– Треба брати позитивний досвід минулого. Раніше існував інститут наставників. Тож я виховую свою зміну – учнів, які згодом прийдуть у нашу школу. Роблю їх своїми соратниками. Наприклад, брала участь у конкурсі «Учитель року», вони теж разом зі мною пройшли цей шлях. І нині вступають на історичний факультет. Розумію, що це ідеалізовано. Але намагаюсь їм показати, наскільки приваблива професія вчителя. Ось такий діалог поміж нами відбувається… Але що я ще можу їм додати, коли зараз немає відчуття, що наша професія сучасна, потрібна. А ще ж зарплати… Вчителю не потрібні гроші на «мерседес», чи величезний палац. Особисто для мене, гроші – це ступінь свободи. Скажімо, поїхати в інші краї, побувати в найкращих музеях світу. Через живопис, зображене на картинах можна розповісти про величезні періоди історії. Бачите, скільки міжпредметних зв’язків може виникнути? І можна про це захоплено говорити, і залучити до цього дітей! Дуже важливо, щоб у вчителя була перспектива росту. В школі повинна викладати особистість.

– Але, щоб та особистість прийшла вчити, її треба стимулювати…

– Звичайно! Стимулювати зарплатою, рівнем школи, в якій працює педагог. Наприклад, до нашої гімназії потрапити працювати престижно. Бо в нас окрім налагодженого основного освітнього процесу є ціла низка цікавих форм роботи з дітьми у позаурочний час: працює дебатний клуб, який вже виходить на всеукраїнський рівень, наші знавці з клубу «Що? Де? Коли?» – чемпіони України. Також цікавою і повчальною була участь у проекті «Модель ООН – 2016». Та й наші випускники часто приходять на класні години – розповідають як вчаться у престижних вишах. Ми повинні бути з учнями соратниками. Треба розламати отой осоружний стереотип «моя хата скраю, нічого не знаю».

– Як Ви ставитеся до ідеї запровадити Етичний кодекс українського вчителя?

– Це таке складне питання! Ось я брала участь у конкурсі «Вчитель року». Нас постійно тестували, тестували… Весь час казали, що в нас щось не те. Потім казали, що ми гарні. І дехто з моїх колег, досвідчених педагогів, відчував себе «хлопчиками для биття». Мене це обурило, і я зауважила: ми практики, а не теоретики. Маємо гарні результати. Але за цей час спілкування кращих вчителів з усієї України не створили жодного спільного проекту! Поставили б перед нами питання, які зараз на часі, про створення української нової школи, – ми б гуртом так креативно попрацювали! Безкоштовно!

– А якщо, використовуючи сучасні комунікаційні технології, створити таку дискусійну платформу, на якій влаштувати справжній «брейнсторм» – мозковий штурм провідних педагогів-практиків країни, аби узагальнити ваш неоціненний досвід?

– Оце зараз про це дискутуємо. Ми всі настільки у своїх школах, у своїх учнях, що, на жаль, не завжди є час для таких дебатів. Оцей конкурс «Кращий вчитель року» – якраз був тією нагодою, коли можна було спільно, і не заочно, обговорити обшир питань розвитку української освіти. Я заходжу на різні тематичні інтернет-сторінки, створила свій персональний блог http://tamaratarasiuk.wix.com/blog і вже там дискутую. Це, справді, інший рівень. Таку діяльність варто популяризувати.

– Про що мріє «Вчитель року – 2016», переможець в номінації «Історія» Тамара Дмитрівна Тарасюк?

– Щоб учнів, яких я свого часу налаштувала опанувати фах вчителя, а серед них і політологи, філософи, історики, – щоб усіх їх зібрати і разом розробити концепцію нової школи. Бо ми соратники, нам приємно спілкуватися. Є мрія створити десь на морському узбережжі такий будинок, в якому щороку проводити тренінги, спілкуватися…

*  *  *

Репліка з останньої парти. Вкотре пригадався вислів Отто фон Бісмарка: «Той, хто економить на школах, будуватиме тюрми». Може, саме тому, творці наших системних реформ палко переконують суспільство у нагальній необхідності космічних, за українськими реаліями, розмірів суддівських окладів, «адекватної моменту» прокурорської платні чи зарплати патрульного. А пригадайте новітні суми застав, які вносяться за тих, «хто нічого не крав»! Натомість законопроект «Про освіту» ніяк не може вирватися з фракційних кабінетів до сесійної зали. У разі його ухвалення в чинній, даруйте, «некастрованій» редакції, як зазначається у пояснювальній записці, що супроводжує документ: «За розрахунками Міністерства освіти і науки України реалізація проекту Закону потребуватиме додаткового бюджетного фінансування у розмірі 300 млн. грн.». За нинішнім курсом – приблизно 12 мільйонів «вічнозелених». Це на всю українську освіту. Для порівняння. Приблизно стільки заробляють на рік чотири (!) «найдорожчі» футболісти із «зоряного» складу національної збірної, яка нещодавно своїм виступом на «Євро-2016» справді вразила усіх.

– Міська влада надає вагоме значення освітній галузі, підвищенню статусу педагогічних працівників, поліпшує матеріальне та соціальне забезпечення, – констатувала під час урочистостей заступник голови КМДА Ганна Старостенко. Додавши: – Бюджет освіти складає майже третину усього міського бюджету на 2016 рік, що більш ніж красномовно демонструє вагоме місце галузі у житті сучасного Києва.

Очевидно, варто зважитися публічно, на широкому загалі, за участі педагогічної еліти, кращих вчителів-практиків провести аналіз розподілення тієї-таки третини столичного бюджету, визначити пріоритети реформування і фінансування столичної освіти. Благо, що комунікативні дива цивілізації та комп’ютерна грамотність сучасних столичних освітян дозволять зробити цю процедуру дієвою і прозорою. Без зайвих паперово-бюрократичних зволікань. І тоді вже, усвідомивши й узагальнивши, визначивши як больові точки, так і точки опертя, базову основу, – «до праці, брати»!