Часом губиться відчуття світу. Інколи втрачається здатність радіти життю. Але колись настане день і все зміниться…  А поки – уривки зі щоденника двох звичайних людей. Можливо, надто різних, щоб осягнути світ один одного.

«7 година. Невиспаний, дратівливий ранок. Щодня одне й те ж. Дістало все. Знову треба щось готувати. 8.00. На Мосту Фукса – довжелезний «корок». Накупили дорогих «тачок», а їздити не вміють. Страждай, або теліпай пішкара. Та ще й цей дощ. Остогидлий.

9.00. Робота. 5 років навчання, щоб гибіти у цій «конторі». Без просвітку і перспектив. А тим часом десь на Мальдівах відпочивають  щасливці, що не мають мізків, проте мають «татусів». А я тут, у цій конторі, поруч з невдахами, бо й сам, врешті, невдаха. З копійчаною каву, яка дратує і гнітить.

16.00.  Нарешті додому! Я майже щасливий. Еге ж, щасливий… Прибирання, готування…  Якісь «жовтопузики» гітару рвуть під вікнами. Їм більше нема чим зайнятися! Викличу поліцію, нехай начуваються. Пиво з холодильника. Найбільша втіха. Єдина нині радість.

20.00. Може зателефонувати батькам? Хоча, ні! Знову  почнуться «допити», знову – нотації, «виховна година». Ні. Не зараз. Не сьогодні. Краще увімкну  «ящик». Але й там новини – одне і те ж, одні і ті ж… Як глуха стіна за вікном.

22.00. Все,  пора спати. Бувай, черговий бездарний дню, побачимося завтра!»

*   *   *

«7.00.  Який чудовий ранок! Геть залишки сну! Ранкова пробіжка бадьорить і сповнює наснаги. Вранішній чай з цитриною – і день удався.

8.00. Маршрутки ще нема. Ну, та й біда з нею! Ноги – в руки і гайда. Дрібний, марудний  дощик, з яким вже завтра все зазеленіє. А повітря! Настояне, напоєне дощем! І рух. Тільки з рухом його відчуваєш, вдихаючи на повні груди!

 9.00. Я навіть не спізнився. Знайомі обличчя. Ще трохи заспані, але милі і приємні. Я їх всіх люблю. Недарма вчився 5 років. Тепер як винагорода – моя праця в розкішному офісі.

16.00. Сьогодні ж подорож додому, до рідних. Дні невблаганно спливають і від останніх навідин минуло лишень півроку, а здається – вічність. Велике місто захоплює, а рідна домівка – притягує. Тому поспішаю на вокзал. Електричка чекати не буде.

22.00. Матусині руки, теплота у батькових очах. Матиму з ними одну ніч, яка мине майже без сну. Завтра зрання знову мушу вертатись до галасливого міста. Але ця ніч вартує того, щоб надихатися рідною домівкою і наговоритися з найріднішими мені людьми до чергового родинного «голодування».

Життя триває.

І воно таке, яким його творимо. Олександр Довженко про це добре знав. Бо залишив нам застереження: щасливий той, хто здатен бачити зорі в буденних калюжах.

Відкриваймо серця щастю, і тоді воно замешкає з нами. Лишатиметься довго, назавжди.