Науковці, представники громадськості, викладачі та студенти столичних університетів імені Бориса Грінченка і Михайла Драгоманова, Західноукраїнського університету зібралися за круглим столом, щоб обговорити шляхи і засоби протиборства лінгвоциду. Саме так можна юридично трактувати цілеспрямоване нищення української мови, яке проводять на окупованих українських землях рашистські варвари.

За словами Володимира ОГРИЗКА, знаного українського дипломата, проректора Київського університету імені Бориса Грінченка, історичне коріння і наслідки цієї лиховісної біди, яку російські імперці століттями насаджували в Україні, всебічно проаналізовано науковцями у нещодавно видрукуваній книжці «Заборонити рашизм», появу якої зініціював Грінченків університет. У цій колективній праці фактично вводиться в науково-правовий обіг поняття «рашизм» як сьогочасну модифікацію фашизму. Лінгвоцид – в його арсеналі убивчих знарядь.

Володимир Огризко наголосив, що росія і всередині власної країни провадить кричущо несправедливу мовну політику: із 134-ох мов, якими слугуються народності цієї недоімперії, 121-ій мові нацменшин реально загрожує зникнення. В Україні ж московський окупант з особливою ненавистю плюндрує все, пов’язане з українською мовою та ідентичністю. «Ми маємо зробити все від нас залежне, аби в світовому вимірі поняття «рашизм» було прирівняне до поняття «нацизм». Науковці Київського університету мені Бориса Грінченка у співдружності з колегами інших знаних університетів нині працюють над виданням другої монографії на цю важливу тему. Цього разу вона одночасно вийде і в англомовній редакції», – резюмував Володимир Огризко.

Про московську політику тотальної русифікації, примусове переселення поневолених росією народів, звуження ареалу використання рідної мови розповіла мовознавиця, докторка філологічних наук, професорка, академік АН ВШ України Лариса МАСЕНКО. І навела реальні приклади сьогодення: непоодинокі випадки нападів росіян на наших переселенців закордоном саме за мовною ознакою. Рашистів дратує, що наші співвітчизники спілкуються між собою рідною українською.

Пані Лариса нагадала, що війну українській мові московія оголосила одразу після укладення Переяславської угоди, відтоді українську мову там стали принижувати до рівня говірки. Зміцнивши свої позиції у приєднаній Україні, царська окупаційна адміністрація перейшла до відвертого мовного геноциду, офіційно заборонивши переклади духовної літератури українською, друкування українськомовних книг, постановку українських вистав тощо. Ця політика з різними тимчасовими послабленнями тривала і в радянські часи. Саме тоді в ранг офіційної історіографії возвели міф про «братні слов’янські народи – російський, український та білоруський». Звісно, з росіянами на чолі. Насправді все зводилося до суцільної русифікації. Трагічний наслідок бачимо в Білорусі, де білоруську мову викинуто на задвірки й нею практично ніхто не спілкується.

«Помилкою всіх влад після проголошення 1991 року незалежності України, було те, що ми не вивели російську ідеологію, російські наративи з нашого інформаційного й культурного простору, – зауважила Лариса Масенко. – Лише війна внесла корективи й тепер відомий цинічний вислів щодо мови «какая разніца» не набув підтримки, навпаки – дедалі більше українців слугуються рідною мовою. Відповідно вона посіла своє гідне місце і в культурному та інформаційному просторах держави».

Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України академік Микола ЖУЛИНСЬКИЙ нагадав: на Перший слов’янський конгрес 1848 року у Празі росіян не запросили – їх цілком резонно вважали нащадками угрофінів. Утім, делегація росіян тоді з’явилася на конгресі непроханою. А вже 1867 року московити зібрали Слов’янський з’їзд у себе в Петербурзі. Це була явно безсоромна поза причетності до слов’ян. Відтоді вони вперто доводять свою «першість» навіть в Київській Русі, будуючи пам’ятники київським князям у російських містах. А українцям, автохтонам Русі, відводиться місце малоросів, хохлів.

«Лише Кирило-Мефодіївське братство свого часу означило на політичному рівні українство, як окрему націю, – зазначив Микола Жулинський та визначив три гуманітарні горизонти, на яких тримається нація: сфера культури, освіта, релігія. – Саме ці духовні бастіони маємо захистити, аби вберегти себе від знищення». Академік і ексвіцепрем’єр-міністр нагадав про варіанти концепцій гуманітарного розвитку України, які розроблялися починаючи з 1990-х років. Жодного з них і досі не затверджено на державному рівні.

Журналіст, культуролог, публіцист Тарас МАРУСИК зупинився на мусованій російською пропагандою лжетеорії про те, що українську мову, мовляв, створив австрійський генштаб. Цю маячню поширює і головний рашист – диктатор путін. Дослідник лінгвоциду навів кричущий факт, коли 1907 року в російській імперії офіційно заборонили викладати «Читанку» українською мовою в школах. А кінорежисер і письменник Олександр Довженко, згадуючи своє навчання в Глухівському вчительському інституті, писав у щоденнику: «… Із нас готували вчителів з обрусіння України».

У ХІХ та ХХ століттях, за словами Тараса Марусика, в Києві одиниці родин спілкувалися українською. Ось якого рівня досягла русифакація, а фактично – геноцид української мови. Голодомор 1932-33 років завдав чергового удару, винищивши мільйони україномовного населення села. Навіть першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста звинуватили в українофільстві та зняли з посади. Лише за слабеньку спробу підтримати українську мову і культуру.

Російська імперія за всіх часів боялася української мови, вважала її вживання та поширення проявами націоналізму, принижувала нашу мову, вихолощувала словники, наближаючи переклади з української до співзвучних російських слів. У 1970-х роках, коли вийшов черговий російсько-український словник, інтелектуали гірко жартували, називаючи його «російсько-російським»…

Проросійські, проімперські сили не здавали своїх позицій навіть тоді, коли Україна стала незалежною державою. Черговий наступ на українську мову здійснили у Верховній Раді України, коли регіонали ухвалили горезвісний «закон Колєсніченка-Ківалова».

Низку кричущих фактів лінгвоциду, як, безумовно, повинні фігурувати на майбутньому міжнародному трибуналі проти росії, навів Уповноважений із захисту державної мови Тарас КРЕМІНЬ. На окупованих українських територіях рашистські варвари масово закривають українські школи, спалюють українські книжки. Українську мову «вижігают кальоним желєзом». Доходить до того, що роздягають людей, аби на їхньому тілі знайти написи українською мовою чи тату української символіки. Такі українці зазнають страшенних тортур.

Розповів пан Тарас і про факти порушення мовного законодавства на територіях, де працює законна українська влада. Зокрема, недавня перевірка зафіксувала випадки російськомовного навчання в деяких школах Одеської області, більше того – кабельні телестудії в низці міст не відмовилися від трансляції російських телеканалів. За останній рік зафіксовано понад 200 порушень мовного законодавства! Всі факти передані до правоохоронних органів та СБУ.

Учасники круглого столу своїми виступами та пропозиціями істотно доповнили підсумковий документ. Його передадуть до органів влади, які формують гуманітарну політику.