Коли я прийшов навчатися у дев’ятий клас Великобудищанської середньої школи тодішнього Диканського району, Юрій Гармаш уже був студентом московського Всесоюзного державного інституту кінематографії. Навчався там на операторському факультеті. Ми не були знайомі, лише раз бачив його у Будищах, коли Юрій гостював у батьків. Ішов сягнистим кроком біля сільської ради і вразив мене епатажними штаньми з надзвичайно розширеними внизу холошами та волоссям, що спадало майже до пліч…

Вже тоді у нашій школі про Гармаша вже ходили легенди. Переказували, що нібито коли після випуску хтось із учителів запитав його, золотого медаліста, куди той збирається вступати, почув у відповідь, що запитання поставлено неправильно. Що треба було питати, де він буде навчатися. Бо Гармаш твердо обрав лише ВДІК. Так і сталося, щоправда, після школи довелося небагато попрактикуватися на харківській студії телебачення. Там працював тоді його старший брат з незвичним для українців ім’ям Гай. Недарма ж їхній батько Тимофій Мусійович викладав історію у нашій школі…

А познайомилися ми з Юрієм значно пізніше, здається, на якійсь зустрічі випускників. І це випадкове знайомство стало для мене доленосним. Завдячуючи Юрію Гармашу я познайомився з Михайлом Іллєнком, а пізніше пан Юрій познайомив мене зі своїм приятелем, відомим канадським актором Григорієм Гладієм, який допоміг мені знайти у канадській резервації в Канаваке сліди мого троюрідного брата, вождя ірокезів Івана Даценка.

Та це буде пізніше.

Багато чого мені розповідав Юрій Гармаш про класиків українського кінематографа. Він приятелював з Іваном Миколайчуком і Сергієм Параджановим, тому й міг чимало цікавого повідати. Не раз говорив, що мріяв зняти фільм у тандемі з геніальним кінорежисером. Не пощастило. Проте їх пов’язувала міцна дружба.

Якось завітав я до київської господи Гармаша. Сиділи за великим антикварним овальним столом. «Цей стіл мені колись подарував Сергій Параджанов», – зауважив господар. І розповів цікаву історію. Коли він отримав від кіностудії невеличку кімнатку, Параджанов запропонував поставити там стіл на дванадцять персон. Таку пропозицію Юрій спочатку сприйняв як знущання. Та виявилося, що приятель запропонував йому антикварний стіл-трансформер, який цілком вписався у його першу маленьку квартирку, а пізніше перекочував до нового мешкання Гармашів.

У його першому фільмі «Серед літа», знятому з кінорежисером Василем Ілляшенком, блюстителі ідеології від Держкіно знайшли нечувану крамолу. Ось кадри, де мати стоїть серед жовтих квітів, а до неї приходить син з букетом блакитних волошок. А в іншому актриса Ірина Шевчук у блакитній сукні біжить полем жовтого рапсу… Та особливу увагу «бдунів» привернув епізод, коли матері сниться, що на зеленій траві вистелено рушник, вишитий червоно-чорними нитками, а на нього заповзає чорна змія. Як розповідав Юрій Гармаш, «роль» змії, зіграв вуж, якому зафарбували його жовті вуха і якого довго примушували виповзти на рушник. Після перегляду фільму в чиновники Держкіно впали в істерику: «Нам зрозуміло, рушник – то символ України, а що то за гадюка на нього заповзає і що ви цим хотіли сказати?» Взялися розпікати режисера, Гармаш став на його захист. За це на рік його позбавили роботи, бо всі кандидатури творчих працівників до знімальних груп тоді затверджувала парткомісія.

А без роботи як жити, ще й родину утримувати? І тоді на допомогу прийшов Параджанов. Знав, що Юрій якось у Карпатах придбав народну картину, і запропонував її продати. Гармаш до цієї пропозиції поставився скептично: мовляв, хто нею зацікавиться? Та його старший товариш сказав: «Не повіриш, нею вже зацікавилася директорка центрального гастроному на Хрещатику». Отак Параджанов урятував родину Гармаша від матеріальної скрути. Сам же Юрій мені говорив: «Я не назву суму, яку мені запропонували, але скажу, що прожили ми той рік безбідно».

Мине час, і Гармаш шляхетно віддячить своєму благодійникові. Коли режисер відбув свій тюремний термін і йому заборонили проживання в Україні і навіть в’їзд до неї, Юрій уночі організував вантажівку, якою речі Параджанова вивезли з київської квартири у Тбілісі. Пізніше Гармаш не раз приїжджатиме до свого старшого товариша в Грузію. І з кожної такої поїздки привозитиме в Київ багато світлин, на яких увічнить метра світового кінематографа.

У лютому 2012 року, за два роки до 90-річного ювілею Сергія Параджанова, з ініціативи Юрія Гармаша у столичному Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася фотовиставка «Параджанов. Дотик». Окрім світлин Юрія Гармаша, там були і роботи режисера й актора з Коста-Ріки Вінісіо Рохаса. Юрій Тимофійович запросив на цю виставку і мене, а в серпні того ж року, користуючись нагодою, що славетний земляк відпочивав у рідному селі, я запропонував показати його світлини Сергія Параджанова у Полтаві. Виставка відбулася у відділі мистецтв обласної бібліотеки імені Івана Котляревського.

Серпень 2012 року. Презентація фотовиставки Юрія Гармаша «Параджанов. Дотик». Полтава, обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського

Наприкінці грудня 2013 року я приїхав у Київ на день народження свого зятя. Та так і провів на Майдані майже сорок днів, з невеликими перервами-поїздками в Полтаву. З фотокамерою не розлучався – зробив понад три тисячі знімків. Лише в останній день камеру залишив удома і вперше вбрався у спортивний одяг, бо відчував, що того дня могло відбутися щось дуже небезпечне.

Першого дня ми з Юрієм Тимофійовичем, звичайно, не перетнулися. Та й великим дивом було б зустрітися серед мільйонного моря українців, що вийшли на протест. Потім, ясна річ, не раз перетиналися. Він також не розлучався з фотокамерою. Це саме йому належить знаменита світлина Сергія Нігояна. Якось мій земляк зізнався, що одного разу під його ногами вибухнула граната. На щастя, шумова.

Юрій Гармаш є автором портрета Тараса Шевченка – колажу зі світлин учасників Майдану. Він красувався на будівлі Київської міської ради і на ялинці біля консерваторії. Для мене стало цілковитою несподіванкою, що Юрій сфотографував і мене на Майдані, ще й розмістив світлину на правому плечі Кобзаря.

Коли 2014 року я зібрався до Канади, Юрій Тимофійович доручив мені передати ці колажі до Будинку Івана Франка у Торонто та своєму приятелю Григорієві Гладію у Монреалі. До слова, чекаючи зустрічі з паном Григорієм, я тримав у руках цей плакат як пароль: так ми з актором домовилися попередньо по телефону.

Колаж-портрет Тараса Шевченка. Автор Юрій Гармаш. 2014 рік

Якось я приїхав у Київ не автомобілем, а потягом, і лучилася нагода, що до Полтави повертався з Гармашем у його автомобілі. Дорогою він багато розповідав про Івана Миколайчука та про свої поїздки в Іванову Чорторию і дуже журився, що не вдалося зняти фільм «Тисяча снопів вітру», який виношував наприкінці життя Миколайчук. Цей фільм про рідне Іванове село мав складатися з новел-легенд, незалежних одна від одної за часом і за темами. За майже чотири години автошляху пан Юрій детально розповідав мені всі новели, а на самому початку своєї оповіді став переконувати мене, що мені слід взятися за цю тему. Нічого не сказавши попутникові, я увімкнув диктофон. Як виявилося пізніше, притулив його біля якогось електронного блоку, і він замість голосу записав суцільний рівний фон.

Вечір пам’яті Івана Миколайчука. Полтава, 2016 рік. Обласна бібліотека імені І. П. Котляревського

Юрій оповідав дуже вправно. Та чим більше я слухав оповідача, тим більше переконувався, що за опис цих новел йому неодмінно треба братися самому. І я став гаряче наполягати на тому. Юрій Тимофійович так само гаряче заперечував, мотивуючи браком досвіду у цій царині. Я ж розумів, що у подвійному переспіві Миколайчукові новели можуть втратити свій первинний аромат, крім того, Гармаш дружив з автором і не раз бував з Іваном в Чорториї, а це надто важливо.

Мабуть, мої аргументи таки подіяли, бо невдовзі Юрій Гармаш узявся за «Тисячу снопів вітру», які побачили світ в інтернет-газеті «Грінченко-інформ».

Його робота мені дуже сподобалася. Я хоч і не літературний критик, але беру на себе сміливість стверджувати, що цей новий стиль перегукується з українським романтичним кіно. Подібні відчуття у мене вже були, коли читав «Доповідну апостолові Петру» Юрія Іллєнка чи «Ліки від фантомного болю» Михайла Іллєнка.

Мине кілька років, і я в розмові з Юрієм Тимофійовичем буду говорити про вплив на його літературну творчість українського романтичного кіно. Він віджартується, що має гарного редактора. Я ж розумію, що гарний редактор якраз і зберігає стиль автора.

У цій-таки розмові також почув від Гармаша, що є реальна надія зняти фільм «Тисяча снопів вітру». Дай Боже!

А ми тримаємо кулаки…