Оксамитова Адріатика. Синєє море, чорнії гори…

Двогодинний політ добігав кінця. В ілюмінаторі гірський ландшафт, миттєво промайнувши смужку берега, враз перетворився на лазурово-блискучий безкрай. Розвернувшись над морем, «Боїнг» плавно пішов на посадку. У пам’яті спливає схожий епізод: приземлення на військовий аеропорт Бельбек поблизу нашого Севастополя. Але цього разу інше летовище, іноземний Тиват. Добридень, Чорногоріє!

Аналогії з Бельбеком невипадкові: донедавна Тиват теж був військовим аеродромом. Лише зо два десятки років тому його перетворили на цивільний об’єкт, один з двох міжнародних аеропортів країни. Туризм тут небезпідставно вважають потужним локомотивом місцевої економіки, котрий потягне у світле заможне майбутнє.

Чорногорія наддала пріоритету розвиткові туристичної сфери – перед промисловістю та сільським господарством. І навіть проголосила себе «екологічною державою». Як зауважують місцеві експерти, попри епідемію коронавірусу, за рахунок туристів цього року держава вже заробила 700 млн. євро.

Досить популярні міжнародні курорти в містах Херцег-Нові, Будва, Бечичі, Петровац, а також історичні та природні пам’ятки в Которі, що на березі однойменної затоки, в колишній столиці Цетинє. А Скадарське озеро, а гора Ловчен, а високогірний монастир Острог, а національний парк «Дурмітор» і його гірськолижний курорт «Жабляк», розташований на висоті 1465 метрів над рівнем моря, – найвисокогірніше місто на Балканах!

Вартість туристичних послуг знизили, особливо на території Герцегновської Рив’єри, де відпочиває дуже багато туристів з країн колишнього Союзу, – розповідає місцевий гід. – Ціни там бюджетні, багато елітних готелів, але там не дуже комфортна берегова лінія. В основному пляжі пірсові.

Будванська Рив’єра

Прямуємо на іншу рив’єру, Будванську, найпопулярніше серед туристів місце відпочинку на Адріатичному узбережжі Чорногорії. Тут щороку буває втричі більше туристів, аніж на згадуваній Герцегновській Рив’єрі. Будва, головне туристичне місто узбережжя, динамічно розвивається: багато новозбудованих готелів, туристичних комплексів. І це будівництво лише набирає обертів. Втім у курортний сезон воно призупиняється.

Стара Будва – давня архітектура венеціанського стилю, бруковані вулички, старовинні церкви. Окраса старого міста, зведена ще у ІХ ст. цитадель, має особливо ефектний вигляд з моря.

До плюсів Будви варто віднести відмінну інфраструктуру, велику кількість розваг, атракціонів, непогані пляжі. Причому одразу впадає в око особливість місцевого відпочинку: платні пляжі з рядами порожніх шезлонгів межують з територіями, ущерть заповненими «лежбищами» прихильників бюджетного відпочинку.

У Будві досить гамірно від туристів. Місто більше підходить для молодіжного відпочинку і як база для подорожей околицями. Це популярні пляжні курорти Будванської Рив’єри – Бечічі, Святий Стефан, Рафаїлович, Петровац, Пржно.

Пржно

Саме це в минулому невеличке рибальське сільце, а тепер мініатюрне затишне курортне містечко ми обрали на чотири дні для нашого осідку. Воно має все для негаласливого відпочинку: лагідне тепле море, кафе і ресторанчики, невеличкі магазини з необхідним набором товару. Значну частину місцевого пляжу віддано у володіння казино-готелю, решта – безкоштовний муніципальний рай, де можна недорого орендувати лежаки з парасолькою чи просто розтягнутися на піску на принесеній з собою «ряднині».

Королівський пляж

Але варто пройтися на околицю містечка метрів з двісті, щоб через парк Мілочер завітати до затишної бухточки – «Пляжу Королеви», який по праву вважається одним з найкрасивіших на Адріатиці. Тому багатьох років поспіль саме тут любила відпочивати королівська сім’я.

Замкнений простір бухточки створює неймовірну атмосферу спокою і затишку. Людей небагато, чарівна природа, прохолода, терпкий аромат хвої і свіже дихання моря, прекрасні краєвиди – прекрасне місце, щоб прихилитися від спеки і людського велелюддя.

Ще минулого року прохід у цю зону суцільного релаксу коштував 100 євро. Але ковідні реалії внесли корективи: пляж сьогодні у вільному безкоштовному доступі.

«Острів мільйонерів»

Променадом через парк можна вийти до вузького насипу, що веде до острова Светі-Стефан. Раніше тут було звичайнісіньке рибальське село. Але у 50-ті роки минулого століття острів’ян переселили на материк, а Светі-Стефан перетворили на ексклюзивний готельний комплекс: другого такого на Середземномор’ї немає. Містечко-готель складається з 80-ти вілл. Ці розкішні апартаменти з дорогими меблями і всіма зручностями зовні зберегли первозданний вид столітніх будинків.

Тут відпочивало багато знаменитих гостей: Карло Понті, Елізабет Тейлор, Річард Бартон, Індіра Ганді, Гамаль Абдель Насер, Клаудія Шиффер, принцеса Маргарет, Кірк Дуглас, Сильвестр Сталлоне, Софі Лорен, Джеремі Айронс.

Але коронакриза дається взнаки: цього року «острів мільйонерів» – без грошовитих острів’ян …

Морський пікнік

Якщо вирішите ще більше усамітнися, варто на маленькому катерку в невеличкій компанії таких же спраглих до пригод гайнути на морський пікнік до затишної бухти. Довкола неї – височенні скелі, тому сюди можна дістатися лише морем. Бонусом до такої мандрівки стане морська екскурсія здовж будванського узбережжя.

А потім всього в десятку кабельтових од цивілізації, спостерігаючи за аквамариновим простором, можна відчути себе «сеньйором-робінзоном» з далекого екзотичного острова. Чи шукачем скарбів. Чи точно учасником якогось романтично-пригодницького дійства… Втім стукіт ополоника (це наш кок так запрошує на обід) враз уриває цю уявну мандрівку.

Рибацька паста з морепродуктами на гарячу закуску та добряче засмажена дорада або сібас (по-місцевому цю рибу кличуть бранцин) як основна страва. Саме те, що після численних занурювань гамує апетит.

У пригоді стали нещодавно набуті перші знання сербської чи чорногорської мови.

Фраза «Молим вас, дајте ми чашу домаћег белог вина» (Будь ласка, дайте мені келих домашнього білого вина) працювала як пароль для переходу в стан післяобіднього блаженства.

Морача

Щоразу, збираючись у подорож до нової країни, намагаюся вивчити принаймні декілька фраз місцевою мовою – як запоруку «комунікаційного комфорту». Та й місцеве населення, як правило, приязніше до таких «поліглотів». Окрім традиційного набору «дякую, добридень, до побачення, скільки коштує», додаю щоразу щось особливе: кожна країна вносить свої корективи в цей мінілексикон.

Ще донедавна, – пояснив наш гід, – мову в Югославії називали сербохорватською «мовою матері», або «материнською мовою». Тоді у нас лише македонці і словенці мали свої мови, а у решти народів була єдина мова, поділена радше на діалекти. Коли Югославія розвалилася, за назвою кожної республіки стали називати і її мову. З 2007 року мову, яку раніше називали сербськохорватською, стали називати чорногорською.

Автобус вузеньким серпантином підіймається вгору від узбережжя, прямуючи на північ країни.

Чорногорія – гірська країна, а дорогу, якою їдемо, збудували після Другої світової війни, – розповідає гід. – Траса небезпечна, особливо взимку, коли слизько. Хоча її посипають піском, розчищають, але водії, буває, порушують обмеження швидкості і це закінчується сумно.

Ось і перший каньйон на нашому шляху – Морача, дном якого тече однойменна річка. Довжина його 35 км, середня глибина – 400 м.
Це своєрідний автомобільний і залізничний портал на північ Чорногорії. Численні тунелі в скелях, урвища захоплюють. Тут обладнано багато оглядових майданчиків – з приголомшливими видами. Зупинилися на одному, щоб помилуватися диво-проваллям, проточеним упродовж мільйонів літ на сотні метрів углиб силою стихій.

В долині річки височіє древній монастир Морача – одна з найбільших сербських православних пам’яток Середньовіччя на Балканах.

Колись на цій річці оселилось плем’я морача, – пояснює гід. – Його іменем нарекли і сам монастир, і село поруч.

Від дня заснування, 1252 року, монастир Морача відігравав значну роль в житті чорногорців і сербів. Його домінанта – церква Успіння Богородиці. У XV столітті турки сплюндрували монастир, зняли олов’яний дах з церкви. Храм відновили лише наприкінці XVI століття.

Є тут свої святині: ікони Святого Симеона і Святого Сави. Збереглися первозданні фрески з ликами Богородиці і Христа, а також 11 сцен, що ілюструють життєпис пророка Іллі.

Святий пророк Ілля вельми шанований у нас. Зазвичай ми говоримо: «Після святого Іллі (2 серпня) сонце все миліше», – каже гід.

Під куполами Морачі правителі країни приймали важливі державні рішення, виносили судові вироки, писарі переписували книги, навчали люд грамоти. Донині у монастирі зберігаються стародавні рукописи, багато церковних документів. Храм діючий, зазвичай у ньому хрестять і вінчаються. Територія монастиря доглянута, скрізь яскраві квіти, зеленіють ретельно виплекані моріжки… Навіть не віриться, що це чоловічий монастир.

Традиції

Прямуємо далі на північ країни. Діло йде до обіду, відповідно й розмови в автобусі набувають «гастрономічного» колориту.

На приморський стіл подають багато риби, морепродуктів, а на півночі більше національних м’ясних делікатесів, сирів, – підхоплює розмову гід. – Особливо багатий стіл на Славу. Є в Чорногорії такий звичай: Слава – святкування дня сімейного святого. Навіть за комуністів багато сімей його відзначали. Приблизно, наприкінці ІХ – на початку Х століття, коли на Балканах сім’я приймала християнську віру, за календарем того дня вшановували якогось святого. Відтоді і ця родина щорічно вшановувала свого захисника. Цей звичай колись забороняли: у день свого небесного покровителя сім’я приймала гостей, віддавала все, що було, а потім голодувала. Зараз, також на Славу готують багато страв, солінь, салатів. Якщо вас одного разу запросили, це означає, що наступного року ви автоматично запрошені. Зазвичай в гості несуть подарунки: чоловік – віскі чи коньяк, а жінка – коробку цукерок, каву, лікер. На обід запрошують членів сім’ї, а інших гостей – на вечерю або на другий, третій день: Славу відзначають три дні. Першого дня під час обіду всіх благословляє священик, а господар всіх вітає стоячи. На столі склянка, наповнена зерном, в ній велика Славська свічка. У святковий хліб запікають на щастя монетку. І його не ріжуть, а ламають руками. Кому дістанеться шматок з монеткою, у того буде вдалий рік. Цей звичай дуже популярний. Наші молодята нині стараються одружуватися на одновірцях. Колись в Югославії ніхто не звертав уваги, до якої національності ти належиш і яку віру сповідуєш. Але під час розпаду Югославії, на жаль, розпалося багато шлюбів.

Дегустація

Автобус зупиняється в селі, і нас запрошують на дегустацію місцевих напоїв. На узбережжі популярніший виноградний самогон – ракія. А на півночі женуть «пекучий трунок» з айви, чорниці, абрикосів, сливи. Пропонують і настоянки, і лікери-наливки. Тут же можна придбати не лише міцні «сувеніри», а й джеми, мед, сушені гриби. Але ціни у порівнянні з українськими «кусаються»: за чекушку ракії правлять 5 євро.

Чорногорія кінематографічна

Все вище у гори, а звідти до каньйону річки Тара. Де бере початок національний парк «Дурмітор». Каньйон завдовжки 80 км і завглибшки до 1300 м. Перший за величиною в Європі і другий у світі після аризонського Гранд-каньйону. І хоч ніколи у цих місцях не бував, дивне відчуття, що вже десь бачив ці краєвиди.

Та й зрозуміло: в цих мальовничих натурних локаціях знімали відомі фільми.

Тут знімали епізоди з фільму «У пошуках капітана Гранта» і фільми про індіанців з нашим Гойко Митичем у головних ролях, – підтверджує гід. – На цій натурі і в сусідній Герцеговині творили фільм «Сутьєска». У ньому головну роль Йосипа Броз Тіто зграв Річард Бартон. За це Тіто заплатив йому великі гроші, а загалом на зйомки цього кінофільму він виділив 12 млн. доларів.

Люди як то кажуть середнього і молодшого пенсійного віку пам’ятають югославський воєнний фільм 1969 року режисера Хайрудіна Крваваца «Міст». У радянському кінопрокаті він йшов під назвою «По сліду Тигра». За сюжетом, основаним на реальних подіях, югославські партизани підривають красень-міст.

Так збулися мої хлопчачі мрії – наживо побачити відновлений міст, що єднає два береги каньйону в національному парку «Дурмітор».

На берегах Чорного озера

На Дурміторі, гірському масиві Дінарських Альп, зосереджено багатство унікальних природних пам’яток. Національний парк, створений 1952 року, окрім масиву Дурмітор об’єднує каньйони річок Тара, Сушиця, Драга, а також верхню частину плато Комарніца. Його загальна площа – 390 км² і він справедливо вважається найбільшим та найпопулярнішим в Чорногорії. 1980 року парк унесено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Піша прогулянка до Чорного озера – крайнього пункту нашої мандрівки того дня. Озеро льодовикового типу розляглося на висоті 1418 м. Дві акваторії відокремлює перешийок, зазвичай теж затоплений. Лише спекотного літа, у малу воду він, бува, проступає, розділяючи озеро на дві водойми. Менша з них глибша – до 50 м.

Чорне озеро, ще називають «Чорними очима». Одразу пригадалося наше «Морське око», як ще величають Синевир. Півторакілометровою стежкою тут теж можна обійти озеро навкруги, милуючись краєвидами. Вода в Чорному озері не чорна, а радше зелена чи й бірюзова. Кажуть, що таку назву озеро отримало від довколишніх хвойних лісів. Відбиваючись у водному дзеркалі, вони створюють ілюзію чорноти.

Отак стояв у суцільному спокої, озираючи простір блискучого плеса. А подумки був геть далеко – у рідних Карпатах, на березі милого серцю Синевира.

Мабуть, час повертатися додому…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company