Московію трясе, і не лише «бавовнами». Нещодавно в п’яти російських регіонах відбулися онлайн-референдуми за відділення від Російської Федерації. Голосували за незалежність Кенігсберга (Калінінград і область), Інгрії (Санкт-Петербург і Ленінградська область), Сибіру й Уралу, Кубані (Краснодарський край). Понад 55,7% кубанців, котрі взяли участь у референдумі, висловилися за незалежність. Чи випадково це? З цього почалася розмова з метром української документалістики кінорежисером Валентином Сперкачем.

Заслужений діяч мистецтв України. Член Національної спілки кінематографістів України. Лауреат премії ім. Я. Галана, Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Літературної премії імені Михайла Чабанівського. Серед доробку режисера чимало знакових робіт. Понад тридцять років минуло, як уславлений майстер зняв документальну драму «Кубанські козаки. А вже літ двісті…». Вона і нині викликає зацікавленість і небайдужість глядача. В чому ж її феномен?

– У цьому житті ніколи не знаєш, яка тема стане успішною, – без поспіху починає Валентин Микитович. – Це, до речі, стосується митців різних професій. Для мене тема козацтва не випадкова. Я закінчив Київський театральний інститут, факультет кіно, і моєю дипломною роботою був фільм про Дмитра Яворницького. Сценарій до нього писав разом з письменником із Дніпропетровська Іваном Шаповалом. Ми їздили на Соловки, шукали могилу Петра Калнишевського.

– Чим же козацтво так вабило Вас?

– Я й сам часто питав про це себе. Тепер знаю достеменну відповідь. У моєї мами прізвище Борисенко, вона родом з Чернігівщини, і багато років тому мій брат Микола пішов в архів, розшукав матеріали, і з’ясувалося, що Борисенки походили з козаків села Марківці. Тоді тільки зрозумів, що воно весь час було в мені, жило, завжди викликало бажання бути в цій темі. У 90-му в товаристві «Україна» виникла думка зробити фільм про Кубань. Я тоді був не дуже обізнаний і не вивчав всю ту історію. А вже наступного року сідаємо в автобус, набираємо з собою книжок з України, рушників, платівок і їдемо на Кубань.

Тоді не думали, що робимо щось особливе. Робили те, що було на душі, на серці. Приїхали на Кубань, і я побачив хати під солом’яними та очеретяними стріхами. Побачив людей, з якими говорили виключно українською мовою. Це були козаки.

– Мало хто знає, як відбувалося переселення козацтва на Кубань.

– Коли російські війська оточили Запорозьку Січ і запропонували козакам виїхати на Кубань, то велика частина козаків поплила на дубах, інші їхали берегом. Волами везли з собою розібрані козацькі храми, бібліотеку Мгарського монастиря, архів Запорозького козацтва.

А сім тисяч козаків-характерників не схотіли бути під царським указом – перебралися у гирло Дунаю, до турецького султана. Прийшли до дунайського гирла, стали в Катерлезі і відправили до турецького султана делегацію, щоб той дав дозвіл оселитися у цих краях. Про це я зробив фільм «Запорожці за Дунаєм».

Мої контакти з тими козаками не припиняються й досі. Не так давно мені телефонував Думитру Черненко. Це чоловік, який був головою СУРу (Союз українців Румунії) в повіті Добруджа. Саме в цьому повіті, у Верхньому Дунавці була остання Січ в історії запорозького козацтва. І моя мрія зробити там історико-меморіальний комплекс.

– Хто разом з Вами фільмував на Кубані?

– Цей фільм я робив з оператором Сергієм Лисецьким, він був президентом Гільдії кінооператорів України. І з моїм другом, товаришем, побратимом Богданом Дяценком. Ми знали, що на Кубані було три Голодомори. Шукаючи про це матеріали, потрапили в архів КДБ Краснодара. Спершу це місто звалося Єкатерінодаром, писали, що нібито Єкатєріна подарувала це місто. Але насправді його заснували козаки і назвали Новою Січчю. В архіві, переглядаючи матеріали про Голодомор, побачив, що лежать стоси великих жовтих паперів і це дуже давні матеріали. Чоловік, який знайомив нас з цими матеріалами, сказав: «Та це ж архів Запорозького козацтва». Сказав мимохіть, махнувши рукою, а я мало не знепритомнів від щастя, бо архівів запорозьких козаків немає в Україні.

– І як їх повернути в Україну?

– Я розумію, що москалі не віддадуть нам цей архів, але зробити копії цих історичних документів, щоб ми мали їх в Україні, – я вважав, що це наша свята справа і обов’язок. Ми тоді взялися переглядати ці матеріали. Я побачив, хто привів сюди козаків – це були Сава Білий, Антін Головатий. Про козаків часто чуємо, що це були пияки, що у Війську Запорозькому не було дисципліни. Та нічого подібного! Я читав архів: за кожним козаком записували його обов’язки, і він мав їх свято виконувати.

На Кубані й досі тамтешні козаки тримають дисципліну. Якщо побачать, що козак п’яний або лається, то його прив’яжуть до дерева і відшмагають нагаями.

Коли козаки прибули на Кубань, то створили там 49 куренів. У кожного були розписані обов’язки. До речі, згодом курені почали називати станицями. Наші «брати», вони не тільки нищили культуру, мову, театр, письменників, морили голодом і розстрілювали…

Крім архіву Запорозького козацтва, для себе ще відкрив, що перша капела бандуристів також створювалася на Кубані. Ми розшукали одного з бандуристів, якій співав в тій капелі, йому було понад сто років. Він поліз на горище, витяг стару бандуру й почав наспівувати ті пісні, які вони тоді співали. Ми слухали його і раділи – це були ті самі пісні, які звучали у нас на Майдані.

– Відгуки на фільм досі отримуєте?

– Звісно! У 99% відгуків, які приходять на цей фільм, люди дякують і розмірковують про майбутнє Кубані. Але є й такі, з московії, які обкладають нас матюччям, пишуть, що цей фільм, мовляв, суцільна брехня. Дехто навіть стверджує, що фільм знімався в Україні. Це дурість! Треба так не знати історію краю, щоб писати таку дурню. Цих «критиків» дуже вражає те, що наші герої говорять українською, що розмірковують про долю українства. На пам’яті лист, який отримав від кацапів про знамениту картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Там було написано: «Ви помиляєтеся, шановний режисере, Рєпін малював ці типи козаків у Москві». Мене це шокує! Дурні і неосвічені люди, які не знають, що Рєпін звертався до Яворницького, який був і залишається великим знавцем Запорозького козацтва. Саме він спрямував Рєпіна у конкретний регіон, вказав на людей, представив зброю, козацькій одяг. Рєпін жив у станиці. Мені показували будинок, в якому він мешкав і змальовував типи козаків, яких бачив. Мене вразили козаки. В них могутня статура, постава, вони носаті, крупні.

До речі, один герой фільму, дід, який став для мене дуже близькою і рідною людиною, розказав, що коли був Голодомор і масові вбивства населення, енкаведисти-вбивці шукали найкрасивіших, найміцніших козаків. Вважали, що їх треба знищити в першу чергу.

– Герої стрічки побачили себе на екрані?

– Цей фільм на Кубані заборонили показувати, але ми зробили великий тираж і переправили на Кубань. Для нашої групи це були незабутні зустрічі! Коли люди дізнавалися, що ми з України, вони і плакали, і обіймали нас, і цілували. Накривали столи, на яких був самогон з кукурудзяним качаном, як колись, і це вражало.

Як підло повели себе москалі щодо цих людей! Знищувати культуру, міняти прізвища на такі, щоб вони не нагадували українські. Дід, один з героїв фільму, його прізвище було Ляшко, а йому написали – «Ляшков», його друг був Півень, а записали «Пєтухов»…

З чимось подібним я зустрівся і в Румунії. На Дунаї дуже багато, сіл у яких нині проживають нащадки козаків: Катерлез, Караорман, Телиця і Летя… Ці села розкидані по гирлу Дунаю, і для того щоб зібратися разом на якусь подію, треба добиратися човнами. То коли там був перепис населення, румунів записували у переписні документи чорнилом, а українців олівцем. Потім це стиралося і записувалось те, що їм треба. Але як би вони не стирали, все рівно по селах люди говорять і співають українською, зберегли свої прізвища, зберегли пам’ять про Україну.

– Ви згадували свою «задунайську» мрію…

– З покійним Іваном Федоровичем Драчем ми їздили на Дунай і шукали місце, де будемо робити історико-меморіальний комплекс. Вірю: рано чи пізно цей музей там з’явиться. Хто не бував на Дунаї, саме в тих краях, в Румунії, я б радив обов’язково там побувати. Природно, що тамтешнє населення спілкується румунською мовою, але знає й українську.

Цікавий факт. Козаки звернулися до турецького султана з проханням надати їм можливість жити у гирлі Дунаю. Але там уже жили донські козаки-некрасівці і старовіри-липовани. З появою запорожців постало питання, хто де ловитиме рибу. Почались конфлікти. Коли султан зрозумів, що мусить приймати якесь рішення, він звернувся до запорожців з наказом: «Присягайте на вірність тій землі на якій стоїте!». Козаки послали на Запорожжя таємних гінців, ті привезли звідти землю, кожному насипали її в чоботи, і так наше козацтво приймало клятву на вірність, стоячи на українській землі.

– Яким бачите майбутнє Кубані?

– Згадаймо Шевченка:

Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив…
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Так Тарас Григорович писав про козацтво. В моєму фільмі «Тарас» цей вірш «До Основ’яненка» прочитав Сергій Бондарчук, де він і Богдан Ступка відтворювали поезію нашого Великого Кобзаря. Моя мрія – випустити аудіодиск, де Бондарчук читає ці твори. Це унікальний матеріал і унікальний запис.

Згадуючи тих, хто був дотичний до фільму «Кубанські козаки. А вже літ двісті…», до його створення, не можу не пом’янути Богдана Сильвестровича Ступку – геніального актора, з яким мені довелося працювати. Мали з ним стоденний тур по Канаді і США, проїхали від океану до океану, виступаючи в українських громадах з нашими «Кубанськими козаками…». Фільм там дуже гарно прийняли. Нещодавно отримав повідомлення з Нью-Йорка – просять надіслати їм копію цієї кінострічки.

Доля Кубані ще визначиться. Вже згадували: за результатами референдуму п’ять регіонів росії, серед яких і Кубань, висловилися за право вийти з російської федерації. Впевнений, рано чи пізно, Кубань і Україна будуть разом.