На приладовій панелі синювато мигтіло 11:54. Нік вже годину тиснув педаль газу брудним кросівком «Nike», минаючи милю за милею. На пасажирському сидінні розлігся колишній одногрупник Джеймс, намагаючись одночасно запхнути в рот бургер і картоплю. Пас безпеки стягував його живіт, ніби ковбасу – рівномірно розділяючи жирові складки.

– Ти замахав свинячити в моїй машині! – гаркнув Нік і роздратовано смикнув коробку передач на «трійку».

– Я витрушу килимок, розслабся, – байдуже пробубнів Джеймс і крапнув соусом «Барбекю» на сидіння.

У салоні тхнуло ягідною пахучкою, що теліпалася біля салонного дзеркала. «Playboy», що стирчав із дверцят «Ніссану», вигорів за роки подорожей: обличчя моделі Кейт Мосс побільшало, а костюм зайчика вицвів – обкладинку прикрашали тільки нові жирні плями від їжі.

Нік увімкнув радіо, сподіваючись заглушити Ріанною чавкання Джеймса. «Вас вітає Еріка Брайт, сьогодні субота, на годиннику – 12:00, і погода в Нью-Джерсі обіцяє бути сонячною», – виплюнув приймач і голосно зашипів. Нік машинально опустив піддашок від сонця й на секунду затримав очі на горизонті: океан.

Цієї миті у кишені Джеймса, вібруючи, застрибав «айфон». Той струхнув брудні руки об джинси й дістав мобільник. На екрані спливло сповіщення: «12:03 Пітер Ралнер прокоментував ваш допис…».

– О, чуєш? Схоже Пітеру зайшов наш відос, – Джеймс провів жирними пальцями по смартфону, залишаючи блискучі розводи.

Нік мовчки кивнув, нервово зиркаючи на порожній пакет та шматок капусти, що лежали на гумовому килимі.

– Чувак, я не знаю скільки б ти важив, якби у тебе рот був не такий дірявий, – Нік хмикнув, задоволений своїм дотепом, і сильніше втиснув педаль газу в підлогу.

– А якого біса ти так летиш? З рук усе сиплеться, бо тачку трясе, як в пропасниці, – Джеймс відгріб кросівком недоїдки у дальній куток і туди ж відправив зім’ятий пакет.

Руді брови Ніка злетіли, він міцніше взявся кістлявими пальцями за кермо, забувши про обгортку від бургера:

– Якого біса?! – звив Нік, рипаючи ногами.

– Та ти вже задовбав горлати! – Джеймс відвернувся, глипнувши у бокове вікно, – І обороти скинь, шумахєр.

Машина неслася трасою, ніби куля з пістолета. Дерева миготіли перед очима. До горла пасажира повільно підходила картопля фрі.

– Я тобі кажу, тихше їдь! – пискнув Джеймс, коли «Ніссан» почав вихляти дорогою.

Обличчя Ніка стало білішим за фото журналу, його скронею стікав холодний піт, а нога продовжувала судомо тиснути на гальма.

– Не спрацьовують! Вони відмовили! Бляха! Гальма відмовили! – водій вимальовував на дорозі «змійку», оминаючи машини.

Джеймс відчув, як його серце запульсувало десь п’ятках. Приріс до сидіння, ніби до другої шкіри, схопився руками за паси безпеки й не зводячи очей дивився, як на схилі машина набирає швидкості.

Нік міцно вчепився у кермо, немов за рятівне коло, й панічно мацав очима дорогу. Мозок розсіяно хапав шматки інформації, не встигаючи її аналізувати. Крутий поворот біля урвища обіцяв друзям протяжний стрибок в довгоочікуваний океан. Стовп побіля траси – друга річ, яку змогла вхопити підсвідомість. Нік смикнув кермо, повертаючи колеса вбік і зі скрипом складаючи праву частину «Ніссану» в гармошку. А з ним – і тіло Джеймса.

На приладовій панелі синювато мигтіло 12:06…