Я завжди відчувала в собі кров могутніх духом предків. Я знала, що немає нації сильнішої за українців. Нас нищили, поневолювали, нашу землю плюндрували, виснажували, а ми щоразу поставали ніби фенікс. Цей феномен не можна осягнути розумом, його не зрозуміють ті, хто не переживав такого пекучого болю. І нині епохальна мить: ми відроджуємо істину з глибинних надр, являємо її всьому світові. Важливо заволодіти цією правдою раз і назавжди та не відпускати її більше ніколи на уярмлення до сусідської імперії.

Маємо усвідомити: фронт тримають не лише зброєю, а й думками, словами, переконаннями. Нам сотні років утовкмачували, що немає різниці, якою мовою спілкуватися, і водночас нещадно забороняли нашу рідну українську. Нам казали, що наділять усіма можливими правами, а водночас нищили наші культурні надбання, наші духовні святині. Нашу любов до України зводили до чогось жахливого, за це гноїли у тюрмах, таборах, на засланнях.  За це підступно убивали і показово розстрілювали. Навіть нині серед нас животіє віками насланий страх – мантрами про «неадекватний патріотизм», «занадто радикальну позицію», «мову ворожнечі».  Та я б воліла розповісти про те, як боролися наші предки. Вони не мали таких можливостей, як ми, вони не мали підтримки міжнародної спільноти, їх висміювали, з них знущалися. Але вони не корилися, вони били лихом об землю і били ворожі полчища, бувало, й голіруч. Вони – наші герої, від їхньої волелюбності і ратної доблесті наснажуємося нині жагою перемоги.

Хтось, можливо, навіть нині дорікатиме, що я «радикальна», бо закликаю російськомовних земляків раз і назавжди забути цей клеймований «язик» і нарешті знайти себе українською мовою. Так, як колись знайшов себе російськомовний підліток Борис Грінченко, прочитавши Шевченкового «Кобзаря».  Шістнадцятилітнім він уже спізнав арешту – за «чтєніє і распространєніє» забороненої народницької літератури. Хіба це його зламало? Ні, він і надалі служив своїм рідним людям. Вступив до «Братства Тарасівців», де маніфестували таке: «Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». Ця ідея на той час вважалася крамолою. Але не можна зруйнувати національного духу, коли він в самім серці вибухає потужними імпульсами.

Мені кажуть, що мої погляди «дуже радикальні». А я відтворюю з пам’яті прочитане.

4 вересня 1965 року. Прем’єрний показ геніального кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у столичному кінотеатрі «Україна». В залі майже вибух: акція протесту проти арештів української інтелігенції. Іван Дзюба почав виголошувати імена ув’язнених, В’ячеслав Чорновіл вигукнув: «Хто проти тиранії – встаньте!». Їх підтримав своєю палкою промовою Василь Стус. А це був час тоталітарного совітського режиму, коли за чесну громадянську позицію нещадно карали. Владна реакція не забарилася: Івана Дзюбу, В’ячеслава Чорновола звільнили з роботи, Василя Стуса виключили з аспірантури. Згодом кожен із них звідав «принад» радянських в’язниць і таборів. А Василя Стуса в радянському концентракові просто замордували. Та чи зреклися вони своїх поглядів, чи зрадили свої предковічні етнодуховні корені? Аж ніяк! Не зламалися духом, не відреклися українства, не зреклися правди. І стали для нації духовними поводирями.

Мені кажуть, що в нас немає класного контенту, тому краще дивитися російський. А я згадую, що майже всі фільми Юрія Іллєнка радянська влада або забороняла, або цензурувала. Його кіноінтерпретацію гоголівського оповідання «Вечір проти Івана Купала», яка алегорично відтворювала історію України, була не просто поклали на полицю – радянська пропаганда брехала світові, що такого кіно Іллєнко не творив. Зйомки фільму «Мріяти і жити» радянська цензура зривала 42 рази, а драму «Білий птах з чорною ознакою» було названо «найбільш шкідницькою стрічкою». Після такого виснаження відмовився Іллєнко бути українцем? Ні, він повернувся з Югославії в Україну й непохитно плекав Отчину у своїй творчості.

Мені кажуть, що потрібно відділяти російський народ від путіна, мовляв, прості росіяни не винні. А я відповім: коли не згодні – треба діяти, бо мовчання – це згода. Коли українці не поділяють дії уряду, вони гучно про це заявляють, виходять на вулиці та валять автозаки, а не бояться тишком вдома.  Я згадую Небесну Сотню, яка полягла за майбутнє всієї України, яка відчайдушно чинила спротив посіпакам Януковича, яка не мирилася з обмеженнями права на свободу. І коли росіяни будуть казати, що вони «за мир», я нагадаю: 71% їхнього населення не бачить нічого поганого в «спецоперації».

Мені кажуть, що навіть в росії є опозиціонери. Це ті, що досі називають нас «братами», воліють «компромісу у питаннях території» й кажуть, що «це класична сварка, коли винні обидві сторони». Усі 8 років поспіль? Зате набирали в рот води, коли їхні «зєльониє чєловєчкі» нагло захоплювали Крим, Луганськ, Донецьк. А нині зі страху потрапити під санкції тікають за кордон та розносять свій «рускій мір». Згадайте українських противників московського ярма Миколу Міхновського, Євгена Коновальця, Дмитра Донцова, Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Миколу Сціборського, Тараса Бульбу-Боровця, Євгена Маланюка… Вони знали, що незалежність здобувають залізом і кров’ю, що жодні перемовини з імперією не принесуть на нашу землю миру, спокою та процвітання. Вони проторували нам шлях до волі, а ми не маємо права його занехаяти колючими тернами.

Я завжди відчувала в собі кров могутніх духом предків. Я знала, що немає нації сильнішої за українців. А нині про це знає широкий світ. Зав’язати дружні стосунки з окупантом – це знову закатувати себе та начепити кайдани. Історія наша – свідок цього. Але відтепер ми інші. Ворог убив наш сумнів, що незалежність доконче треба виборювати.

І ми нині повторюємо як всеукраїнський заклик тримати стрій слова лицарського гімну про те, що ми зродилися «з пожеж війни, із полум’я вогнів»:

Бо плач не дав свободи ще нікому.
А хто борець, той здобуває світ.