Життя стало на паузу: тепер тільки б дочекатися тебе. Від переживань німіє тіло, а страх вбиває надію. Надію на те, що ти живий!

Війна позичає у нас найрідніше – чоловіків. Найрідніших, яких не має зачеплять жоден снаряд, жодна куля, жоден осколок чи уламок. Жінки, вимушені чекати та виглядати воїнів – героїні, яким не потрібні пам’ятники. Лише доторк знайомої руки, ніжний поцілунок рідних уст і довгоочікуване «Ми перемогли».

Згадаймо історію простої українки, матері-героїні Євдокії Данилівні Лисенко із села Бровахи на краю Корсунь-Шевченківського району Черкащини. Разом з чоловіком Макаром Несторовичем виховали 11 хлопців. Десятеро у час Другої світової війни воювали з нацистами. Андрій, Павло, Михайло, Хтодось, Микола, Петро, Олександр, Іван, Степан, Василь – усіх їх мати зі сльозами проводжала на війну і за кожного ревно молилась. Молитви за воїнство, які щодня промовляєш щирими вустами і чистим серцем, чує Бог. Усі десятеро синів Євдокіх та Макара Лисенків після перемоги повернулися додому живими. Зранених, контужених, з численними бойовими нагородами – усіх їх пригортала до серця мати, стоячи на рідному порозі. Цей випадок називали унікальним.

Материнська любов – диво Господнє. Коли журналіст Юрій Рост, зустрічаючись з братами, дивувався, як війна не розкидала їх по світах, чому всі вони повернулися в рідне село, чув майже завжди однакову відповідь: «Я ж їхав до матері!».

Він тієї вже далекої війни до війни сьогочасної, проти рашистської наволочі. Історії наших жінок не менш унікальні.

Ольга Чудна – зв’язківка. До того, як підписати контракт із 43-ю окремою артилерійською бригадою, волонтерила і чекала.

— Коли дізналася, що син на війні, познайомилася з дівчатами-волонтерами, почала їм допомагати. Згодом син із побратимами потрапив в оточення поблизу Слов’янська. Без їжі та води бійці просиділи не один день. Це підірвало його фізичні сили…

Попри все Олексій повернувся додому.

Але в тому й трагедія війни, що ми мовби звикаємо до щоденних трагедій. Нас накриває ця страшна течія. Схоже, тільки сльози не дають серцю заніміти у смертному відчаї. Вони мимоволі печуть зір, коли дивлюся на світлини жінок, які втратили на цій війні своїх синів.

«Прикладу до обличчя Олежчину шапочку, а від неї чутно запах моєї дитини». Це зізнання Наталії Орлової запеклося підписом під фотографією її сина, яку виставили на фотовернісажі «Незламні».

Єдиний син Наталії Володимирівни поклав початок уманському мартирологу втрат у російсько-українській війні. Ще від пекельного літа 2014-го.

Мати каже: Олег був би незадоволений, якби вона опустила руки і мала пригнічений вигляд. Зізнається, сама завжди вчила Олега не здаватися, бути оптимістом.

Війна вбиває, калічить руйнує, але вона гартує. І як колись, у часи страшних лихоліть, нині знову стає у повну велич Українська Мати – сильна, вольова, незламна, любляча. І поки чужа нашіптує своєму вовкулаці-окупанту: «Не говори им, кто твои родители, иначе за нами придут и нас посадять», наша каже-молиться: «А тебе, мій синку, я дочекаюсь. Адже ти знаєш – мати чекатиме вічність!»