Ніколи не думала, що у мій Донецьк прийде війна. Я закінчувала десятий клас, коли у небі з’явилися винищувачі. Свято останнього дзвоника відмінили. Ніхто не знав, що відбувається. Мешканці почули страшні вибухи, до яких сьогодні звикли. Пам’ятаю, як пішла до найближчого супермаркету  і мені здалося, ніби потрапила у порожнечу: на вулицях ні людей, ні машин, цілковита тиша. Тоді фізично відчула, якою вона може бути мертвою. Вийшла з магазину і чула, як за спиною у моєму рюкзаку шелестить пакет з лимоном. Ця тиша зарубцювалася на все життя.

Настороженість і страх стали моїми супутниками на ближчі два місяці. Практично не виходила з дому, а звичну раніше поїздку у центр міста сприймала за свято. Чула мамині телефонні розмови зі  знайомими з інших міст: запрошували на якийсь час пожити. Нам таке видавалося ледь не маячнею. Як покинути те, що тобі рідне з дитинства? Були впевнені: невдовзі все скінчиться. А на свій день народження відчула, як двигтить земля під ногами. Колоною йшли танки і земля від ляку здригалася…

Ми з мамою вирішили переїхати до Києва. «Лише на два тижні», – думала.

Ці «два тижні» тягнуться уже четвертий рік.

За кілька днів після того, як ми покинули Донецьк, залізничний вокзал припинив пасажирські перевезення. А війна не припинилася…

Тато забрав мої документи зі школи, я вступила до київського ліцею. І зрозуміла: шляху назад немає. Нові друзі, інші обставини, нове осмислення життя та й самої себе.

Коли стала навчатися в університеті, здавалося, що найстрашніше позаду, що все буде добре. Аж раптом трагічна звістка. Від інсульту у Донецьку помер батько. Світ знову перевернувся. Я зрозуміла, що зв’язок з рідним містом обривається і, мабуть, назавжди. Там не лишилося друзів і найрідніших людей, немає рідного дому. Дому, зігрітого батьківським теплом і родинним затишком. Той дім, що був, став холодною пусткою і тільки фотографії, як ластівки з минулого, нагадували про щасливі дні. Тут ми з мамою влаштовували «художні» змагання:  хто краще намалює вигадану тварину, танцювали з татом на Новий рік. Тут за столом збиралися гості . У своїй кімнаті я щодня щось малювала. Тепер цього немає і не буде, все перейшло у спогади. Дитинство скінчилося…

Війна триває уже понад три роки. І чомусь із кожним роком переселенцям з Донбасу жити стає складніше. Їм не можна покидати Україну більше, ніж на два місяці, – тоді перестають платити пенсію чи соціальну допомогу. Періодично тут на квартиру приходить чиновник. Без попередження. Щоб перевірити, чи мешкаємо. А якщо батьки на роботі, діти в школі? Якщо немає вдома, то вже й не переселенці? Якби ще й ті приходи чимось допомагали… Рідне місто вже не кличе до себе. З друзями бачимося на вокзалах.

Минуло  багато часу, а я все ще не можу зібратися з думками  про своє майбутнє. Відволікаюся на те, яким би було моє життя без цієї безглуздої війни. Друга половина мого «я» ще й досі упевнена, що тут «лише на два тижні», що незабаром повернуся додому.