Розголос про це котився повагом, наче вітер перед благодатним дощем. Вигойдуючи натовп роззяв, що збіглися на берег і діловито притуливши до лобів козирком долоні  вдивлялися у сліпучий обрій. Сперечалися гонористі теслі, на око знімаючи пальцями мірки з прибулої гості, іноді розводили руками з поважним усміхом чи удаваною пихою, іноді скрушно хитали головою.  

У розлогій гавані помалу ставали на якір доблесні фрегати, розкішні бригантини, монументальні галеони. Прапори, філігранно гаптовані адамашком, розчепірені вітрила грають під буйним вітром, славетні коругви, майорять над щоглами, над ветхими реями – спадщиною добротних кораблів.

Цих пишних господарів світових морів уряди-годи брали на абордаж неотесані харцизи, вайлуваті шибеники гарматними ядрами трощили огрядні судна, і від того шаленіли піратським розгулом на своїх почорнілих од часу і кіптяви палубах, гарцюючи довкола обдертих, схожих на дрантя знамен.

У гавані до них звикли. Опівночі, озброївшись сяйвом, екіпажі кораблів навіть потай затівали суперечку, билися об заклад і, спостерігаючи за дикими ловами харцизів, робили свої ставки. В декого ця забава розпалювала спортивний азарт, когось проймало відчуття провини. А дехто силувався витлумачити іншим піратську логіку царя харцизів, слав йому дружні реляції, в яких величав його «правителем великого народу», а то й сам час од часу навідувався у болотяну столицю харцизії. І цими лестощами награвав пихи тамтешньому плюсклому царкові, а його ватазі – варварської доблесті і піратської захланності. Звісно, для себе вони тримали харцизів на безпечній відстані – так, щоб їхні гарпуни і ядра летіли не далі грузьких плавень. А з толерації до піратського промислу віддавали на варварську поталу слабких світу сього.  Харцизи виходили на криваві лови раз на кілька років. Завішували свої бойові лодії іконами, гучно гепали лобами поклони, а їхній духівник, убравшись у награбоване і накрадене злото-самоцвіти, окроплював прозорою смолою кожен зарізяцький ніж, кожен гарпун, кожну пушку. А далі вовкуласті чаїлися у гнилих плавнях, вистежували ближчу жертву, свобідні човни, хапом нападали  і, засипаючи свинцевим градом, брали на абордаж, розграбовували та вирізали всіх сущих.  І щоразу це не на жарт спантеличувало осіле населення гавані. Отак усі новоприбулі проходили пекельними колами вогню харцизів. І нинішня гостя – майстерно витесана шхуна, обрамлена різьбленим гравіюванням, що, лебедіючи вітрилами, нагадувала вельбучну князівну. Жовто-блакитні корогви майоріли у дзеркалі моря, дужа палуба міцніла під витонченими щоглами, загорнутими у косі вітрила. Позаду ж над місцями понівеченим деревом палуби та обвугленим і пошрамованим гротом гойдалися вищербані ланцюги.

Спантеличені теслі роззявивши рота спостерігали за величавою плавбою сонячно-небесної шхуни, яка помалу наближалася до союзної гавані. Позаду із гнилої заплави люто харкав огнем корабель харцизів. Ще збурювалася вода і  корму шхуни ще сікло сталевим градом. Але це була агонія потопельника. Екіпажі сусідніх кораблів, змірявши байдужим поглядом знікчемніле судно харцизів, тепер уважно вдивлялися у цю шхуну, помічаючи всі її деталі, всі «бойові шрами». Вона, сповнена гідності, заходила у їхню світлу і захищену гавань – лишилося кинути якір, аби стати своєю у цій потужній флотилії. Стрілка компаса вказувала на вест, курс закладено вже давно – це була Європа.

*   *   *

Із предковіччя стелиться династичний шлях українців, закладений Ярославом Володимировичем, у славі премудрій, у доблесті ратній київським князем із роду Рюриковичів: від королеви Франції Анни Ярославівни, її брата Всеволода Ярославовича, одруженого на донці Візантійського імператора, від Єлизавети Ярославівни, одруженій з норвезьким королем Гаральдом Сміливим, до вельможних союзів та існування у складі Великого Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Союзні відносини з Річчю Посполитою, славетні походи доблесного запорозького козацтва та польського війська на Москву у 1618 році, без перебільшення епохальна битва 1621 року під Хотином, коли козацтво на чолі з Петром Конашевичем Сагайдачним, пліч-о-пліч з військом Речі Посполитої давало бій трьохсоттисячній османській навалі. Плідні відносини зі Швецією, Бранденбургом, Австро-Угорщиною та низкою інших держав – це черговий доказ кореневої невіддільності українського дерева від європейського саду.

Українська шхуна подолала свій пекельний фарватер і стала ближчою до європейської родової гавані, попри те що війна триває, а рашистсько-білоруські харцизи у безсилій злобі все же силкуються вхопити баграми корму нашого судна і затягти його назад у гниле моксельське болото. Володимир Винниченко залишив нам раціональне нагадування: «Бути українцем – значить бути постійно в стані доказування права на існування». Боротьбою  благословляється призначення українського народу: «лиш боротись – значить жить». Але – ПОБОРЕМО, бо нам і це призначено!