Дар цілителя. З ним народжуються, чи набувають його досвідом і лікувальною практикою? Як і в багатьох інших царинах людської діяльності, як визначити межу, котра виокремлює з обширу професійної спільноти справжнього віртуоза? А якщо під орудою талановитого диригента створити цілий колектив таких віртуозів, озброїти найсучаснішими знаннями, техніками і технологіями, долучити до знаних майстрів обдаровану молодь? Можливо такою понад сім десятиліть тому і була мотивація засновників Інституту нейрохірургії імені академіка А. П. Ромоданова Національної академії медичних наук України, нині науково-дослідної та лікувальної установи зі світовим ім’ям.

Зі спогадів про становлення української нейрохірургії почалася наша розмова з директором інституту академіком НАМН України Євгенієм Педаченком.

– Із 1956 року, тобто, впродовж 67-ми років, моє життя нерозривно пов’язане із Інститутом, – веде мову Євгеній Георгійович. – Я тут не тільки працював, але й виріс: коли мені виповнився рік, разом з батьком приїхав в інститут. Як відмінника-випускника Вінницького медичного інституту його запросив сюди працювати засновник установи академік Олександр Іванович Арутюнов. Відтоді я постійно мешкав тут, у гуртожитку на нашій території, ріс в оточенні яскравих молодих співробітників, котрі не тільки творили історію інституту, а й самі згодом стали легендарними постатями.

– Це оточення й визначило Ваш подальший життєвий шлях?

– Моя професійна діяльність почалася 1972 року у відділенні невідкладної нейрохірургії, де розроблялися методики лікування гострих черепно-мозкових травм і гострих порушень мозкового кровообігу. Згодом мені вдалося впровадити абсолютно новий та надзвичайно перспективний напрямок – амбулаторну нейрохірургію. Тобто хірургію одного дня. На зміну традиційним хірургічним втручанням – травматичним, кривавим – прийшли елегантні технології, котрі дозволяли за 20-30 хвилин позбавити людину страждань. І вже наступного чи навіть того ж самого дня люди поверталися до звичного способу життя.

– Такий досвід мав зацікавити не лише українських колег?

– Так, я багато оперував закордоном. І як практикуючий професор побував з лекціями, показовими операціями у понад 60-ти країнах світу. І деякі мої монографії видано закордоном.

– У 2013 році на Всесвітньому конгресі нейрохірургів у Сеулі Вас обрали віцепрезидентом Всесвітньої федерації нейрохірургів, в 2015-му – академіком Всесвітньої академії нейрохірургів. Не виникало думки переїхати працювати за кордон?

– Щасливий, що все моє творче життя пов’язане саме з нашим інститутом, єдиною установою, в якій пропрацював стільки літ. 10 останніх років – директором. Радий, що колектив працює як одна команда з повною самовіддачею. Ми отримали визнання міжнародних рейтингових агенцій як підприємство року. Останнім часом до розвитку інституту долучаються численні авторитетні закордонні інвестори.

– На Ваш погляд, які головні складові вашого фаху?

– Я розмірковував над цим. Нейрохірургія – це вже не тільки наука і медицина, а й мистецтво. Інтелект конкретної людини, це основа. Після цього – професійна майстерність, можливість застосовувати необхідний інструментарій. Про це можна говорити багато. Наприклад, методи інтраопераційного нейрофізіологічного контролю, який дозволяє вже визначати ті зони, в які можемо втручатися безпечно. Треба бути дуже обережним. Але це забезпечує те, що люди буквально вже з наступного дня почуваються здоровими. І це найбільша радість і щастя для нас.

Найперше цьому мистецтві я ставлю інтелект.

– Коли до вас приходять молоді інтерни, напевне, не всі вони за своїми здібностями однакові. Чи може будь-який хірург стати нейрохірургом?

– Це питання вкрай актуальне, і не лише в Україні. Підготовка нейрохірурга – особливий шлях вибору спеціальності. Разом з кафедрою нейрохірургії Національного університету охорони здоров’я імені Шупика Міністерства охорони здоров’я, разом із моїм товаришем, з яким практично одночасно прийшли в нейрохірургію, професором Миколою Поліщуком ми розробили шестирічну програму резидентури в нейрохірургії, яка відповідає міжнародним стандартам і міжнародній системі підготовки нейрохірургів. Нас підтримав міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко і сподіваюся, найближчим часом цю систему підготовки нейрохірурга через резидентуру буде реалізовано в Україні.

– Від чого застерегли б молодь при обранні свого майбутнього в медицині?

– Скажу про нейрохірургію. Молода людина повинна бути налаштованою на роки важкої праці. Нейрохірургом можна стати, маючи фаховий досвід щонайменше 10 років. Це надзвичайно тяжка робота. Не буду деталізувати. Всі проходили цей шлях, але коли стаєш професіоналом, для тебе відкриті всі нейрохірургічні світові спільноти, наше спілкування, можливості стажування, поїздок. Колеги приїжджають до нас, ми їздимо до них. Це вже справді починається мистецтво – творча цікава робота. Але треба налаштуватися на тяжку багаторічну працю.

– Що найскладніше у вашій професії?

– Найскладніше – моральний фактор. Я прийшов у сімдесяті роки, коли ми не мали сучасної діагностики, її можливості були обмеженими. В основному покладалися на досвід наших старших колег з нейрохірургічного оточення. І на деякі досить травматичні діагностичні методи обстежень. Морально було дуже тяжко, коли після операції треба було говорити з родичами, пояснювати, якщо людина гинула. Від травми, мозкового інсульту чи пухлини головного мозку. Нині в подібних випадках ми допомагаємо, і ефективно допомагаємо, а тоді люди гинули. І морально це було надзвичайно тяжко. Я досі пам’ятаю декілька таких випадків, які постійно зі мною, коли ми не змогли допомогти. Цей тягар спонукає, щоби такі випадки вже ніколи не повторилися.

– Які позитивні моменти відчуває у своїй роботі митець-нейрохірург?

– Ті ж таки, моральні. Коли виписується мій хворий, котрий поступив у важкому стані, його зустрічає сім’я, діти, онуки. Всі щасливі – і я щасливий.

– Попри присутній позитив, за нинішніх обставин складно працювати?

– Тяжко-важко, але інститут протягом усіх цих років, включно з воєнними, працював і працює. Так, були люди, котрі виїхали, звільнилися. Але основна маса залишилася. Тут ми налагодили побут, щоб вони тут жили, знайшли можливість, щоб вони харчувалися. Бо частині персоналу, котрі живуть в області, у той час було складно, а то й небезпечно сюди приїжджати. Ми забезпечували це все.

Був кістяк людей, вони справді спасали. Тому що до нас везли не тільки з нашою профільною патологією – сюди надходять поранені. Згуртувалися. Кожен робить те, що може. Хтось з волонтерами зв’язувався, дістаємо харчі, медикаменти. Кінець лютого – початок березня 2022-го – тяжкі були часи. Але ми вистояли. На щастя. І вдячний кожному працівникові, котрі тоді були поруч. Поруч зі мною був мій син, теж нейрохірург, нікуди не поїхав, працювали разом. І в ковід, і в час війни. Знаєте, це дуже приємно. Кажу: «Побудь вдома», – «Ні, буду тут».

Це якраз той фактор моральний, про який ми говорили. Це дуже важливо. Мабуть, основне. Можна людину навчити, навчити оперувати… Але якщо в людини немає, як то кажуть, стрижня, то чи піде воно йому на користь? Ось питання. Можливо, дискутабельне.

– Ваше бачення майбутнього.

– Є натхнення і бажання працювати.

Колись видатний міністр охорони здоров’я України академік Юрій Спіженко казав мені: «Навіщо вам шукати хворих? Вони вас самі знайдуть». Так і тут. На нас вийшли численні інвестори з пропозиціями вкласти в розвиток інституту, української нейрохірургії сотні мільйонів євро. Нині ці пропозиції розглядаються. Працюємо над ідеєю, підкріпленою відповідними матеріальними ресурсами, створення Східноєвропейського нейрохірургічного центру. З цими пропозиціями інвестори приїжджали ще до війни.

Їх дуже цікавив наш інститут – результати роботи справді вражаючі: чудові нейрохірурги, найсучасніше обладнання дозволяють забезпечити високу якість життя оперованих хворих. Ми вже не ставимо питання про те, щоб знизити післяопераційну летальність тощо. Тепер ідеться про те, щоб забезпечити якість життя оперованих, щоб вони не ставали тягарем для суспільства, для сім’ї, а поверталася до нормального життя повноцінними членами сім’ї, суспільства. Оце наше завдання.

І технології амбулаторної нейрохірургії були надзвичайним кроком для розвитку нашої спеціальності, який привертає увагу до нашої установи. Сподіваюся, будемо здатні реалізувати цей проєкт.

Впевнений у подальшій ефективній роботі нашої установи, колективу. Вірю в яскраве майбутнє нашого інституту, бо для цього є всі підстави.