Вона молода рестораторка, координаторка мережі ресторанів і кафе. У житті – перфекціоністка і жорстка управлінка в бізнесі. Завжди все помічає і дуже вимоглива до дрібниць, бо переконана – в усьому важливі деталі.
На другому курсі Київського національного економічного університету Аліна Косічкіна зрозуміла: досвід важливіший, аніж просто освіта. І влаштувалася на роботу в новий ресторан на столичному Печерську. За рік стала керуючою цього закладу (при цьому – наймолодшою в команді). У 2008 році познайомилася з Дмитром Заходякіним, перейшла працювати в його компанію, а 2013-го вони відкрили свій спільний ресторан. Перший.

Розмову починаємо «здаля», зі спогадів про дитинство. Недаремно кажуть: усі ми родом з тієї світлої пори. Вже тоді Аліна проявляла неабиякі лідерські здібності.

– Я була активною дитиною: і по деревах лазила, і яблука крала, і у ставок з розбігу стрибала, – зізнається Аліна. – Все літо проводила у бабусі, і була там ватажком сільських хлопчаків. У козаки-розбійники з палицями грали, корів та курей ганяли… Весело було.

– З ким було легше дружити: з дівчатками чи хлопчиками? І кого більше у Ваших друзях нині?

– Тоді була вимушена дружити тільки з хлопчиками, бо у селі дівчаток не було. Це вже потім, коли батьки за путівками відправляти мене на море, вже там спілкувалася з хлопцями і дівчатами. А у теперішньому колі моїх друзів однаково і чоловіків, і жінок. Ми всі гарно спілкуємося, добре проводимо час разом.

– Коли зрозуміли, що варто обрати економічний фах?

– Коли збагнула: світом керують гроші. Я виросла в небагатій сім’ї, батькам бракувало коштів на банальні речі. Мама часто повторювала: «От якби ми були багаті…», на що я відповідала: «Колись будемо». Не знаю, звідки взяла це. Дитина сама такого не придумає. А коли підросла, вирішила діяти. Бо мрії – це плани плюс дії. Вступила до КНЕУ. Там знайшла подруг-однодумців, з якими досі дружу. Нас всіх об’єднувало одне бажання: змінити світ. Це ми зараз і намагаємось робити.

– Часто залишалися допізна в ресторані?

– Насправді, доволі часто. Була наймолодшою у колективі, і до мене спочатку ставилися як до стажера, молодої дівчинки, котра тут «не надовго». Часто залишали на генприбирання. Так я вивчила кожний закуточок закладу. А за рік, завдяки своїй напористості, стала керуючою ресторану. Було важко, але я впоралася.

– За рік скільки ночей недоспали?

– Мабуть, 150… (Сміється). Я бачила ціль і мене було не спинити. Спершу цікавилася всім: де? що? як? Стала своєю, почала допомагати тодішньому керуючому, була як його заступниця. А потім якось закрутилося… Можу дати пораду: не бійтеся приймати рішення. Обирають тих, хто не має цього страху.

– Зарплатня була невисока? На що її витрачали?

– Зарплатня в офіціанта з чайовими була $100. Аж 100 доларів! Тоді вважала, що це такі великі гроші… Інколи були дуже щедрі гості, могли залишити тільки на чай 100 «вічнозелених». І тоді я «шикувала», могла придбати нову кофтинку чи піти у дуже модний ресторан і витратити все. Студенткою вважала: гроші будуть лише тоді, коли їх витрачатимеш. І досі вважаю це правильним. Власне, часто жила від зарплати до зарплати. Дівчата з гуртожитку думали, мабуть, що в мене багаті прихильники, котрі давали мені гроші. Але це було зовсім не так. Часу на стосунки геть не було. Та і як його знайти, коли подружки кличуть на дискотеку в новомодний клуб чи в кіно на прем’єру, а на роботі працювали до останнього гостя? Ні, мої хлопці не витримували такого. Може, це і до кращого.

– А з Дмитром швидко знайшли спільну мову?

– С самого початку нам було легко спілкуватися. Попервах, декілька фраз, на кшталт «Як справи?», «Гарного дня!» Потім почали тісно співпрацювати, він же власник закладу, а я керуюча. Плідно працювали, але спочатку це були суто ділові відносини.

– Хто кого помітив першим?

– Звичайно, я (сміється). Діма був дуже спокійний, по-філософськи врівноважений. А я така енергійна, драйвова, молода, гаряча. Він направляв мою енергію у правильне русло. Говорили не тільки про роботу, а й про кіно, ресторани, подорожі. Мені було цікаве його бачення, так знайшли багато спільного. Хоча ми й дуже різні, нас об’єднало кохання!

– Про принципи роботи. Що на першому місці?

– Любов!

– У бізнесі?

– Так! Тому у нас багато ресторанів, які ми відкриваємо в кризу.

– Як довго приховували свої стосунки з Дімою?

– Ми майже не ховалися. Просто не казали всім і на людях не цілувалися. Але якщо хтось запитував – не заперечували.

– Хто у вас відповідає за творчу складову? Хто генерує ідеї?

– Спільно. Ми все робимо разом.

– На кому їх «тестуєте»? Скажімо так, хто входить у вашу фокус-групу?

– Взагалі, звикли все робити не так, як усі. Тому у звичному розумінні фокус-групу не використовуємо. У нас дуже багато гостей, і цей зворотній зв’язок допомагає нам розуміти, що їм подобається в ресторанній групі, а що ні. Нові страви, наприклад, ми опрацьовуємо і пробуємо у нас вдома. Самі готуємо, запрошуємо гостей, якщо всім подобається, запрошуємо шеф-кухарів, готуємо разом і вводимо в меню.

– У вас з Дмитром довго не було дітей. Як материнство змінило Вас?

– Ми свідомо планували дитину трошки пізніше. Я люблю і часто спілкуюся з дітьми Діми, та й робота займала багато часу. Розуміла, що не можу тоді просто дати своїй майбутній дитинці все те, чого вона потребуватиме. Тому, коли ми відкрили у Києві 7 ресторанів, я змогла нарешті перепочити: все працює майже як годинник… Тоді відчула, що у мене є ресурс на материнство. Так і сталося. Тепер я найщасливіша мама майже 3-х річної Агати. В мене є справа мого життя, коханий поруч і бажання бути мамою.

– Агата потребує багато уваги. Легко можете знайти час для доньки?

– Спочатку сім’я та кохання. Робота – це другорядне. Агата зі мною їздить по всіх ресторанах, коли терміново потрібно, а няня вихідна. Я не можу покинути її навіть на кілька днів. Все, що у мами в голові, – отак і дитина себе поводить. За перші пів року від народження доньки, ми разом мандрували в 4-х країнах, включно з довгими перельотами на Сейшели та Майамі. Пасажири казали, що в житті не бачили такої спокійної дитини. Про мою спокійну голову ніхто не казав. Ми не беремо з собою ліків, і тим більш не шукаємо місце відпочинку поблизу з класною лікарнею. Мені здається, коли про щось наперед думаєш, так воно і станеться. І з кожної поїздки з нами повертається інша людинка: Агата робить величезні стрибки у розвитку. Навіть за два дні. Тому завжди намагаюся подорожувати разом з донькою. Обожнюємо мандрувати і з нянею, і без неї. Але якщо Агати немає поряд, я сама не своя всю поїздку. Думала, зможу залишити її хоч на тиждень на бабусь, дідусів, але ні, у мене так не виходить.

– Які країни найбільше імпонують, де б хотілося затриматися?

– Мені подобається всюди: у Франції, Італії, Таїланді, Сінгапурі… Головне – бути разом з Дімою та Агатою. Вони – моя сім’я. Моя опора, підтримка, втіха.

– Куди плануєте вирушити найближчим часом?

– У відпустку. На Філіппіни.

– Дитина, кар’єра – це досить важко для середньостатистичної жінки. Чим надихаєтесь? Як відновлюєте свою жіночу енергію?

– По-перше, звикла до такого темпу життя. Так, буває важко, але я не зациклююсь на складнощах. Люблю бувати у салоні краси, і відчувати себе дівчинкою-дівчинкою. Вдома, коли готую, люблю танцювати. Займаюся йогою. Надихаюся переглядом фільмів, смачною їжею, зустрічами з друзями, їздою в машині… Мабуть, це буде банально, та я надихаюся життям. Кожним моментом. Ще мистецтвом захоплююся.

– Яким видам мистецтва віддаєте перевагу?

– Якщо десь подорожуємо, обов’язково намагаємося піти на хороший мюзикл. Із задоволенням йдемо в театр, якщо хтось до нас приїжджає, або з’являється що-небудь цікаве. Це в мене ще з дитинства: мама хотіла, щоб я цінувала мистецтво. Водила мене у театри, кіно, на виставки, музичні конкурси. Це справді розвивало в мені естетичне бачення.

– В Агати є схильність до мистецтва?

– Так, є. Вона дуже любить малювати і музику. Часто співає свої власні пісні. І виходить дуже мелодійно. Поки що ми граємося в різні ігри, пізніше підемо на різні гуртки. Ще подумаємо над цим питанням.