Її життя варте фільму. Певно, це була би героїчна епопея з елементами трилеру. У стрічці «Заборонений» про Василя Стуса Горської було замало, що цілком логічно: складно за півтори години повноцінно відтворити долі одразу двох видатних особистостей. А поки «кіна» немає, доводиться лише мріяти, яке б воно могло бути, і попутно читати спогади друзів Горської, їхнє листування та її картини. Кажу «читати картини», бо ніби зчитуєш життя художниці, дивлячись на ті роботи. Іноді витвори митця можуть розказати більше про особистість, ніж будь-які слова знайомих.

У своїй творчості Алла Горська була така близька душі українського народу. В листуваннях з друзями та колегами вона обстоювала думку про те, яким бачить українське мистецтво: «Народження нової мистецької української школи – це об’єктивна істина, Кажуть, «рано про це говорити», «мені подобається, не подобається». Мені «не подобається мистецтво Пікассо як прояв світогляду світового міщанства. Мистецтво без коріння, народу, нації. Мистецтво індивідуумів, яке базується на власних почуттях (Фрейд)». Проте Пікассо до с…и мої протести, базікання. Він існує об’єктивно як певна філософія, світогляд. Але існує мистецтво Мексики, що представляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. І воно викриває справжнє обличчя Пікассо».

В листах Горської прослідковується жорстка риторика. Її думки часто могли не збігатися з думками її отчення, однак саме в таких розмовах і народжується істина. Питання професійні, жодним чином не накладали відбиток на особисті почуття до друзів. Особливо це відчувається, коли наприкінці кожного листа Алла додає безліч привітань та палких поцілунків:

«Не сваріться на мене, серденько. Поцілуйте лагідно і міцно Богдана (Гориня), цього «західняка» в мистецтві. Ще сваритимемося з ним…»

Певно, лише така людина – з сильним характером, власною позицією, могла стояти в перших рядах «шістедесятників». «У той час, коли все українське було синонімом провінціалізму і гідним осміяння, Алла Горська і Ліна Костенко – оті високі, русяві і прекрасні – ходили по Києві, як королеви, в гуцульських сердаках!», – пригадує Віра Вовк, українська письменниця з Бразилії і Шевченківська лауреатка. Нам, у наш час, важко уявити, як можна бути художником і водночас боротися з системою. Хтось інший, турбуючись за своє майбутнє, тихесенько писав би картини, міцно зачиняючи на ніч двері. Алла Горська стала на інший шлях. Її виганяли зі Спілки художників, погрожували, – партноменклатура, безперечно, вбачала в ній загрозу. Зібрання столичного «Клубу творчої молоді» потроху стали неприйнятними для влади. Учасникам закидали антирадянський характер зібрань (неспростовне тоді обвинувачення). А далі пішли арешти, допити… В такій, часом відчайдушній, боротьбі без втрат обійтися неможливо.

«Ви їдете, я іду цим шляхом, шляхом людей, для яких життя ніколи не було способом заробляти гроші. Вас почали стріляти в 65-му, нас – 15 червня 1968 р. Серед тих, хто стріляв, був Бойченко (В’ячеслав Олександрович). Пам’ятаєте, той, що розбив нашого «Шевченка» в 1964 році. Тоді шаталіни рятували Бойченка – вигнали нас зі спілки… А тепер, коли на них наступає «монументальна», жива думка, мистецтво колективу, мистецтво, яке духовно потрібне нашій сучасності, мистецтво, на якому не заробиш комфорту. Воно вимагає повної віддачі. Ось тут і піднялися ці мертвяки – шаталіни і спокусили Бойченка реваншем… Іде загроза для їх штампів».

У цьому листі 1968 року до побратима Панаса Заливахи, Горська згадує про те, як партійці знищили макет вітражу «Шевченко. Мати». Це мав бути подарунок для університету Шевченка до його 150-річчя. Секретар з ідеології ЦК КПУ Бойченко дав вказівку ректору університету зачекати. Потім збиралися комісії на перевірку, і як результат  понищили.

«Дні і ночі самовідданої праці… і єдина винагорода – виключення зі Спілки художників», – пізніше описав цю ситуацію Євген Сверстюк. Претензії комуністичних чиновників були не стільки до самого вітражу, як до цитати Шевченка, яка мала б розташовуватися вгорі: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю Слово!». В кінці листа до Заливахи Алла Горська додає фразу, яка характеризує її життєві принципи:

«Опанасе! Ластівко білокрила! Не працювати нам разом на стінці. Проте краще бути похованою на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником».

За два роки після народження цих рядків відчаю сталося так, як Горська пророкувала. Чи то її убив свекор, а потім і сам звів порахунки з життям, як про це заявляли правоохоронці, а чи це вбивство – справа рук КДБ , бо Горська була така незручна для правлячої верхівки?.. Правда, певно що, вже не відкриється. Все, що в нас залишилося, – це роботи та ідеї Алли Горської. Однак, навіть це «все» – істинне багатство для української культури та ідей самобутності.

Нещодавно в Американському домі презентували твори Алли Горської з приватних колекцій. Багато думок пролунало в той вечір. Як влучно помітив один із гостей, модернізм 60-х прийшов на зміну, так званому сталінському «казьонному» стилю. І значну роль в цьому модернізмі відіграла Горська. Так само, як і її чоловік Віктор Зарецький, з яким вона працювала разом.

Графік та живописець Едуард Межул поділився особистими враженнями від знайомства з чоловіком Горської: «У 1977 році я вперше потрапив до майстерні Віктора Зарецького. Всі роботи, які представлені сьогодні, стояли в рядку на антресолях. Декілька років я навчався у Віктора Івановича. Вже тоді я ближче познайомився з творчістю Алли Горської. Навіть у найменших творах, які ми бачимо сьогодні, присутня монументальність. Тут кращі традиції європейського, мексиканського мистецтва. До речі, у 60-х мексиканці були дуже популярні. Рішучість, сміливість – це все виражено у творах Алли Горської».

Від трагічної загибелі Алли Горської минуло майже півстоліття, але її ім’я не забуте. Воно не може загубитися, – справжнє мистецтво не сховаєш, не понівечиш і не зітреш. Як влучно потвердив це Євген Сверстюк, посмертними рядками Аллі Горській:

«Але я знаю – Алли не може не бути! Її духовної сили й енергії, її сонячної усмішки і по-материнському уважного погляду глибокої спільності. Вона живе у всьому, людина, якій, особисто ніколи нічого не треба – вона не може відійти у небуття. Алла є – вона незмінно присутня завжди там, де комусь горе, нещастя, біля бездомних і бездольних, де можна підставити своє дуже плече. Вона завжди перша дізнається і найважчий тягар бере на себе – самовіддано і просто, наче вже сама доля поклала на неї місію бути опорою іншим людям».