Ця історія починалася у Києві на Печерську, в приміщенні Центрального державного архіву громадських організацій. Ми готувались до зйомок сюжету про Романа Шухевича.  Тож, вивчаючи тему українського повстанського руху, не можна було не зустрітися з відомим київським архівістом Анатолієм Кентієм. Хтось скаже: робота в архіві нудна і марудна – отак з дня у день копирсатися у вкритих пилюкою стосах тек, годинами гортаючи пожовклі аркуші. Втім, у багатьох випадках, лише завдяки архівістам, які з дня у день збирали і зберігали непотрібні для багатьох сучасників «папірці», або, навпаки, документи з тодішніми різними заборонними грифами, для нас тепер відкриваються невідомі, а то й просто забуті сторінки минувшини.

Впродовж багатьох років Анатолій Кентій вивчав історію радянського партизанського руху. Та поступово його все більше захоплювала діяльність українських повстанців, які вели боротьбу в той же час і на тих же тернах, що й червоні партизани. Але окрім документів, навіть найцікавіших, нас в першу чергу цікавили інші першоджерела – свідчення учасників подій тих буремних днів.

– Їдьте до Василя Кука, запишіть з ним інтерв’ю, поки є можливість, – порадив Анатолій Вікторович.

Подякувавши архівісту за підказку, ми продовжили спілкування. А послухати було чого: Анатолій Кентій віддав архівній справі майже півстоліття, був автором численних праць, упорядником багатьох збірок документів – справжня ходяча енциклопедія української новітньої історії.

– Джерельна база з історії ОУН-УПА дуже неповна, – із жалем зітхнув архівіст, розкриваючи перед нами чергову теку з документами. – Наприклад, ми дуже мало маємо документів центрального проводу ОУН, головної команди УПА. А там ставились завдання і приймалися найголовніші рішення. Але повстанці вже 44-го року розуміли, що за їхніми документами пильнують вороги: і німці, і червоні. Тому були такі перестороги: у разі захоплення – документи нищити. Звичайно, ми знаємо про знахідки документів на Тернопіллі, в інших областях України. Проте, можливо, багато документів ОУН-УПА ще у схованках…

Тепло попрощалися, подякували за цікаву розповідь, говорили про можливі плани на майбутнє. Але… Більше нам зустрітися не довелося. Анатолій Вікторович Кентій помер 23 лютого 2010 року…

***

«Отак живеш, і не знаєш, що майже поруч з тобою, на відстані всього декількох трамвайних зупинок мешкає, на перший погляд, звичайна людина, а це – жива легенда», – такі думки лізли у голову, коли одного лютневого дня 2007 року разом з колегами підіймався вузенькими сходами дарницької п’ятиповерхової «хрущоби». Василя Кука перед тим я ніколи не бачив. Тож уява малювала сивочолого велета, трохи згорбленого під вагою випробувань і років. І обов’язково – з сивими пишними козацькими вусами.

Двері відчинив невисокий, навіть маленький дідок.

– Проходьте, хлопці, – сказав старий, відповівши на наше привітання. І тихенько почовгав углиб коридору теплими капцями, здається, такими ж давніми, як й сам господар.

Я як стояв із штативом на плечі, так і зціпенів на місці. Не міг ані рухатися, ні говорити. Втім це тривало недовго. Як тільки почали спілкуватися, крига майже дитячого розчарування розтала. А вже потім, повторюючи в уяві нашу розмову, приходило усвідомлення спілкування із справжнім велетом, богатирем волі, сили духу, інтелекту. Отак руйнуються стереотипи сприйняття, і вкотре переконуєшся: форма і сутність часто-густо не збігаються.

З досьє «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Василь Степанович КУК – генерал-хорунжий УПА (псевдо: «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь»). Народився 11 січня 1913 р. на Львівщині. Керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Навесні 43-го очолив УПА-Південь, а після загибелі Романа Шухевича Василя Кука обрали Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради. 1954 р. був заарештований і відсидів у радянських в’язницях і таборах, не дочекавшись суду, 6 років. Останні роки життя мешкав у Києві.

Поки колеги ладнали камеру, світло, починаємо розмову. Одночасно краєм ока окидаю обстановку кімнати: книжки, національна символіка, на стіні висить портрет Кобзаря, під ним – шабля.  Скромний, навіть спартанський інтер’єр. Враження, що машиною часу миттєво перенеслися років на сорок назад, десь у початок шістдесятих. Та комп’ютер, що причаївся на письмовому столі, повертає до реалій сьогодення. Не всі мої ровесники не те, що опанували, а хоча б пройшли певний комп’ютерний лікнеп. А Василь Степанович тоді зізнався – любить посидіти за клавіатурою, листуватися електронною поштою, вивчати, здається, безмежні можливості «світового павутиння». І це у свої дев’яносто чотири роки!

– Знаєте, в історії такого нема, що ви робитимете те, що хочете, – сказав Василь Степанович. Отак непомітно почалося спілкування. – Часом обставини змушують вас робити саме так, а не інакше.

– А роль особистості?

– Роль особистості завжди є. Бо будь-який процес повинен хтось організувати. І в кожній конкретній ситуації від того, яка та особистість, залежить чи буде знайдене оптимальне рішення.

– А як ви прийшли у визвольний рух, в Організацію українських націоналістів?

– Дуже просто. В гімназії вивчали історію. І коли ви дивитеся на минулі події, неодмінно поставите запитання: «А ми що – гірші від інших народів, від тих же росіян чи поляків? Чому ми теж не повинні мати власної держави?» Це по-перше. А по-друге, була пластова організація, яка виховувала дітей у національно-патріотичному дусі. Хочу сказати про патріотизм і націоналізм. Про патріотизм дуже гарно сказав Франко: «Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала, – Я ж гавкаю раз в раз, щоби вона не спала». Націоналізм – то є активний патріотизм, не просто декларативний, що я буду гарно говорити, гарно співати. Але я хочу, щоб наша нація мала завершення, а завершення кожної нації – мати свою державу. Без держави народ завжди стає об’єктом маніпулювання іншими. Якщо ми хочемо бути такі, як Франція, як Німеччина, ми повинні мати свою державу. І мусимо проводити відповідну виховну роботу.

– Націоналізм і шовінізм. Ці поняття тотожні?

– То є дві різні речі. А нам дуже часто приписують – якщо ти націоналіст, то обов’язково шовініст, расист. Отже, можна бути антирасистом, антишовіністом і бути абсолютним націоналістом. В УПА у нас були лікарі-євреї, ми мали військові відділи грузинів, вірмен. В нас ніколи не було того шовінізму. І, якщо з полону потрапляв до нас росіянин, і хотів воювати проти німців, ми ніколи не були проти.

– У чому феномен Української повстанської армії? Тепер, вже через таку далеку відстань у часі, Ви можете дати стислу характеристику – що таке УПА?

– Українська повстанська армія мусила повстати, бо був терор і з боку польських якраз шовіністів, які вистрілювали наших людей. Треба було оборонятися і від німців, які грабували, вивозили людей на примусові роботи до Німеччини. Спочатку повставали невеличкі боївки. І ми відразу мусили робити військові школи, бо ми не мали старшинського складу. Так ми створили кадри для боротьби за державну незалежність України, і під тим кутом йшла вся боротьба.  Ми не могли отримувати нізвідки допомоги, тому що Англія, Америка допомагала Совєтському Союзу і Польщі. А ми воювали проти них, як проти окупантів. Ми спиралися тільки на власні сили, на свій народ. І я вам скажу, ті сили були колосальнющі. Саме народна підтримка допомогла нам оформити повстанську армію. А зброю ми здобували, нападаючи на німецькі, чи потому на совєцькі склади. І так озброювалися. Але армію треба ще й харчувати, і ми мали всюди так звані станиці (то була наша підпільна влада). До складу тих станиць входили: господарник, відповідальний за зв’язок і розвідку, медик чи санітар. Були й ті, хто займався вихованням юнацтва, жіноцтва. Відповідальний за харчове забезпечення ходив і домовлявся з господарями: якщо ти колеш свиню – дай четвертину на УПА. І хазяїн завжди приходив і казав: «Я нині колю свиню, можете прийти і забрати четвертину». І так ми робили харчові склади. Там багато було різного: ми заливали  смальцем в банки м’ясо, борошно спеціально обливали водою, і ззовні робилася така шкірка, а всередині мука була цілком добра. Тож, форми зберігання харчів були різні, і ми були спроможні армію годувати. Вичиняли навіть з сала шкіру, і потім з неї шили взуття. Це все люди робили: годували і одягали повстанську армію. А потім ми створили Колківську республіку – вигнали з районів німецьку адміністрацію і встановили українську владу. Тоді вже налагоджували те життя, яке могли творити у всіх відношеннях: в культурному, економічному і військовому сенсі.

З досьє «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Колківська республіка – територія на Волині, площею приблизно у 2,5 тис. км², визволена загонами УПА від нацистів. Повстанська республіка проіснувала з квітня по листопад 1943 р.

– В чому була особливість тактики УПА? У Вашій практиці були такі унікальні на той час речі, як створення криївок, схронів. Як це все робилося?

– Бачте, криївки, схрони робилися по-різному. Будувалися великі схрони для зимівлі відділів у лісі, або в селах, щоб в разі небезпеки сховатися від облави. Довелося перебувати у різних криївках: були підпільні друкарні, робили й потаємні госпіталі для поранених. З часом, як змінювалася тактика діяльності, коли ми вже від масової боротьби переходили на вузькі форми протистояння, робилися й індивідуальні криївки. До п’ятдесят четвертого року боротьба була ще керована. А вже потому були окремі осередки, які ще більшовики не зліквідували, і вони продовжували боротьбу до кінця шістдесятого року.

– Але боротьба тривала і в таборах…

– І в таборах ми зорганізовувалися. Спочатку над нами намагалися знущатися. Але як тільки ми кілька разів відстояли свої права, і отих «битовиків» просто повбивали («битовики» – засуджені за «побутовими» статтями, читай – карні злочинці – А.М.). От тоді зачали нас шанувати. В таких місцях, як тюрма, табір все вирішує сила. Так про нас і казали: «Нє трогай, ето бандьора». А тепер і незалежність є, а нема організуючої сили, яка була колись. Ми тоді у кожному селі мали свою підпільну владу. А якщо нема керівного осередку, тоді і не буде кому зорганізувати оті державницькі сили. Створилися групи, які під виглядом патріотизму відстоюють свої приватні інтереси.

– А як же позбавитись оцих маленьких «гетьмаників», які стоять на заваді об’єднанню?

– То ми мали і за козацьких часів. Козацька старшина дбала про свої права і вольності, а не про народ. От нині стільки тої брехні по різних каналах іде і, зокрема, по Інтернету. Треба, щоб люди це усвідомлювали, і дивились на практичну роботу отих людей.

– Яким має бути керівник, державний діяч?

– Керівник, по-перше повинен мати інтелектуальну перевагу. А друге, що дуже важливо для керівника, уміти не вчити, а співпрацювати з підлеглими. Треба підбирати до команди людей, згідних з твоїми думками, і просто допомагати їм реалізуватися. І тоді нема чого боятися, що ті люди відійдуть від тебе, бо вони хочуть того самого, що й ти. І не боятися людей мудріших від себе, бо кожна людина є спеціаліст у своїй галузі. І якщо говорити про ОУН-УПА часів Шухевича, то у нас завжди була проблема об’єднання людей. І ми тоді в сорок четвертому році створили Українську Головну Визвольну Раду. Там була об’єднана робота за різними напрямами, але всіх згуртовувала ідея – побудувати Українську державу.

– Що треба робити, аби наші люди розправили крила, як подолати отой комплекс меншовартості, якщо навіть очільники казали нам про «маленького українця»?

– Тут треба в першу чергу спиратися на нашу культуру. Пісенне, образотворче мистецтво, художні твори. На жаль, нині людям про цю національну скарбницю майже не розповідають. Тільки тоді, порівнюючи з культурою інших народів, побачимо, що нам є чим пишатися. Це дуже важливо: виховувати національну гідність ще зі шкільної лави.

– Василю Степановичу, а в чому секрет Вашого довголіття?

– Секрет – то є Божа воля, це раз. Я міг вже не раз загинути, і таких випадків було дуже багато. Так, одного разу сидимо в криївці, і вже нас шукають, нишпорять по подвір’ях, вже до нас через вентиляцію сиплеться земля. І що ми ще могли зробити – прочитали «Отче наш» і «Богородице діво», взяти пістолі, і вже готові були стріляти себе. А потому стало тихо, вони десь пішли. А дівчина, де ми мали ту криївку, потім розповіла – побачила, що НКВДисти підходять вже до нашого схрону, каже їм: «Солдаты, водка на столе». І вони покинули все, і пішли горілку пити. А як напилися, їм вже було не до перевірок. Це було біля Золочева, і та дівчина донині живе, і вона мені розказувала, як тоді це було. Ті всі люди, які згоджувалися нам криївки робити – це, дійсно, патріоти, національні герої. Вони могли би собі спокійно жити, і нічого їм не загрожувало… А вони погоджувалися, знаючи про ту всю небезпеку. Дійсно, це героїчні вчинки.

Понад годину тривала наша розмова. Було відчутно, як Василь Степанович стомився. Тож вирішили продовжити спілкування наступного разу. Але це була наша перша і остання зустріч. 9 вересня 2007 року генерал-хорунжого УПА Василя Кука не стало…