Історія ідентичності, особисті переживання митців, соціальні проблеми, гіркий досвід українського суспільства, в якому біль і втрати переплітаються з незламністю та надією на майбутнє… Це теми виставки двадцяти номінанток і номінантів премії «PinchukArtCentre 2025» – загальнонаціональної нагороди, якою вшановують митців віком до 35 років.

Лауреатів обиратиме міжнародне журі, яке присудить головну премію, 400 000 гривень, та дві спеціальні, по 100 000 гривень. Імена переможців оголосять на церемонії нагородження у другому кварталі 2025 року. Крім основної грошової винагороди, лауреати отримають фінансову підтримку для стажувань, навчання, резиденцій або створення нових робіт. Відвідувачі виставки теж зможуть взяти участь у голосуванні:  визначити володаря «Призу громадськості» – 40 000 гривень.

Головний лауреат автоматично стане номінантом «Future Generation Art Prize 2026» – міжнародної премії, що підтримує молодих художників, допомагає їм заявити про себе у світі сучасного мистецтва.

Аби перейнятися творчою атмосферою цього вернісажу, побувала і я в «ПінчукАртЦентрі». Серед представлених робіт особливо вразили твори кількох митців.

30 серпня 2024 року росія масовано вдарила модифікованими авіабомбами ФАБ-500 по житлових районах і громадських місцях Харкова. Вбивши шістьох мирних мешканців, серед них і молоду художницю та поетку Вероніку Кожушко. Її пам’яті на цій виставці присвячено мистецький простір, в якому представлено посмертну книжку віршів і малюнків Вероніки, видану її друзями та однодумцями.

«Молода талановита художниця, письменниця та волонтерка, вона була невід’ємною частиною культурної спільноти, а її мистецтво – важливою частиною українського культурного ландшафту, – зазначено на офіційному сайті виставки. – На засіданні Відбіркової комісії премії «PinchukArtCentre 2025», що відбулося незабаром після її трагічної загибелі, було вирішено відзначити Вероніку Кожушко, яка подала заявку на участь, спеціальною відзнакою поза конкурсом».

Мисткиня Женя Степаненко досліджує різні піджанри горору, розкриваючи їх психологічний і соціальний підтекст. Її боді-горори відображають страх перед неминучістю смерті й трансформаціями тіла, монстр-муві метафорично передають тривогу щодо руйнування звичного порядку, а слешери заглиблюються в травматичне минуле антагоністів. Це мистецьке трактування конфлікту моторошного з буденним, яке перетворює страх на контрольований досвід самопізнання. Фільми жахів для Євгенії — спосіб дослідити заборонені культурою теми та осмислити глибокі особисті й суспільні проблеми.

А творчість Василя Дмитрика акцентує увагу на незахищеності та вразливості військових – на полі бою і в цивільному житті. Однакові рухи й силуети численних солдатів стирають індивідуальне, зводячи людські долі до спільного знаменника злагодженої армії.

Інсталяція Євгена Коршунова «Пил зцілює» –  це мистецький досвід базової військової підготовки. Відтворивши атмосферу бліндажа, що став його тимчасовою домівкою, зобразивши на стінах тих, з ким митець ділив тоді «труднощі бойового вишколу», художник немовби оживляє історії мирного та воєнного життя.

У своїх візуальних «Нотатках. Місто Х.» Андрій Рачинський за допомогою відео, фотографії та графічних елементів досліджує Харків, його мешканців, архітектуру, навіть місцевий летеринг. Залишивши місто через повномасштабне російське вторгнення, художник відтворює його для себе візуальними знаками – зокрема вивісками. Війна лишає глибокі болючі рубці, навіть на таких, здавалося б, незначних деталях міського середовища. Рачинський за фахом – графічний дизайнер, тому аналіз шрифтів і візуального оформлення тексту для нього не лише творчий процес, а й метод дослідження міста.

Творчий звіт цьогорічних номінантів  премії «PinchukArtCentre» зримо засвідчив: «молоде» мистецтво України все глибше занурюються в гострі соціальні проблеми. Кожен експонат цієї виставки – красномовна історія, що змушує відчувати, співпереживати,  аналізувати, думати.