Назва пісні славетних «бітлів», яку виніс у заголовок, пригадалася, коли почув звістку про те, що Верховна Рада в першому читанні схвалила скорочення свого конституційного складу з 450 до 300 нардепів. Показово: за таке рішення у сесійній залі, окрім тієї «монобільшості», що з усіх фракцій, проголосувала лише проросійська «Опозиційна платформа – за життя». Наступним кроком парламентської реформи, можливо, стане пропозиція поєднати сесійну роботу народних депутатів з іншими видами діяльності. Справді, навіщо весь час «протирати штани» за пультами. Краще, як це вже було за пріснопам’ятних часів УРСР, пару разів на рік депутатам з’їхатися під купол й ухвалити заздалегідь підготовлені законопроєкти. Ото й буде справжній «турборежим». Слово в парламентському лексиконі начебто нове, але методи роботи нинішньої Верховної Ради схиляють до минулого, сумнозвісного…

Медійне середовище сколихнули два проєкти законів – урядовий «Про дезінформацію», розроблений командою Міністерства культури, молоді та спорту (МКМС) на чолі із самим міністром Володимиром Бородянським, та вже зареєстрований у Верховній Раді законопроєкт «Про медіа» – дітище парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, де головує недавній гендиректор «телеплюсів» Олександр Ткаченко.

«Привіт, Головліт! або НІ спробі створення політичної поліції»! Під такою назвою під стінами Кабміну пройшла протестна акція, організована Незалежною медіа-профспілкою України, спрямована проти ухвалення законів «Про дезінформацію» та «Про медіа».

– Особливо мене турбує закон «Про дезінформацію», – зауважує ініціатор акції, ексочільник НМПУ, режисер Ігор Чайка. – Не даремно, я запропонував нашу сьогоднішню акцію назвати «Привіт, Головліт». Бо фактично цим законом під виглядом боротьби з дезінформацією пропонується повернутися до цензури. Причому, до тотальної. І якщо хтось думає, що цей закон стосується тільки нас – медійників, журналістів, то він глибоко помиляється. Він стосується абсолютно всіх. Молоде покоління не знає, що таке Головліт. Нагадаю. В радянські часи без цієї контори журналісти навіть чхнути не могли: неможливо було щось видрукувати чи пустити в ефір без санкції Головліту. Будь-яка публічна інформація, фільми, вистави, ретельно перевірялися, цензурувалися всеможним Головлітом, в якому невтомно трудилися люди з КДБ.

– Невже цей законопроект така радянщина?

– Ці сучасні діячі йдуть далі. Якщо протиснуть цей законопроєкт, вони люструватимуть смс, електронну пошту, прослуховуватимуть всі розмови. Я кажу, Оруел вже тут. Коли хтось думає, що це утопія, – гірко помиляється: вона вже втілюється.

– Яка може бути боротьба з дезінформацією, окреслена певними законодавчими новелами? – Риторично запитує головний редактор газети «Кримська світлиця» Андрій Щекун. – Це, радше, нагадує намагання таким чином боротися з політичними опонентами. Бо боротьба з дезінформацією – це, передовсім, спростування інформації, якщо вона неправдива. Плюс повинна бути політична культура, держава повинна дбати про виховання у громадян критичного мислення, щоб люди вчилися самі розбиратися, де є правдива інформація, а де фейк. На мою думку, законопроєкт, ініційований міністерськими на чолі з паном Бородянським, скоріше переслідує інші цілі – взяти під контроль засоби масової інформації, фактично встановити цензуру, а далі переслідувати опонентів. Саме тому я вийшов на пікет під стіни Кабміну разом з іншими журналістами. Слава Богу, що в нас є люди, небайдужі до намагань обмежити свободу слова.

– Проєкт закону «Про медіа» не має такої однозначної критики, як наприклад, законопроєкт «Про дезінформацію», – долучається до імпровізованого обговорення просто неба голова Комітету НМПУ Сергій Штурхецький. – Проте, на мою думку, він теж має серйозні вади, котрі не дозволяють говорити, що закон вирішить проблеми галузевого регулювання всіх медіа. А саме на такій амбіції – галузевому законі – наполягають його автори. І документ вийшов дійсно цікавим.

– Але чи він запрацює? Бо прикладами хороших на папері законів – хоч греблю гати, а на практиці вони не діють. І навіть якщо закон запрацює, то чи не обмежить свободу слова і професійні права журналістів?

– На ці питання поки що важко дати відповідь, через окремі перестороги. Перше. І це, до речі, під час обговорень висловлювали навіть західні експерти: одним законом пропонується регулювати геть різні види – пресу, телебачення, радіо та онлайн-медіа. Можливо, було б доречно розділити ці сфери?

Друге, яке випливає з першого – надміру широкі повноваження нової Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (а відтепер, якщо закон ухвалять, сфера її впливу пошириться на всі медіа). Рішення Нацради навіть не реєструватимуться у Мін’юсті! Знаючи практику українського політичного процесу (а формуванням Нацради займуться політики), можна тільки уявити, як цей орган здійснюватиме регулятивну функцію.

Третє. Занепокоєння у фрілансерів, членів нашої профспілки, викликають норми про реєстрацію блогерів як медіа. І хоча автори законопроєкту переконують, що така реєстрація буде добровільною і легкою (а для газет, що вже існують, наприклад – ще й безкоштовною), нам зрозумілі перестороги блогерів та їхня недовіра: держава цього разу намагається увійти в регулювання ще й блогосфери.

– В узагальнюючому висновку Головного експертного управління Апарату Верховної Ради рекомендується цей законопроєкт після розгляду у першому читанні повернути авторам на доопрацювання. Але профільний Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики наполягає прийняти його за основу…

– Так, і парламентські експерти, інші фахівці-юристи у медіасфері дійшли спільного висновку: законопроєкт «Про медіа» суперечить деяким нормам Конституції, містить системні хиби. Це може призвести як до його оскарження через Конституційний суд, так і до того, що він «не запрацює». А цього – відсутності «правил гри» на медійному ринку – нам би хотілося найменше.

– Сьогодні достатньо законів, котрі законодавчо регулюють інформаційну сферу, їх просто потрібно професійно вдосконалювати, – зауважує Андрій Щекун.

– Автори законопроєкту зауважують, що ті закони морально застаріли…

– Це неправда. На мою думку, влада переслідує іншу мету. Ці два законопроєкти спрямовані на встановлення контролю влади над засобами масової інформації.

– Андрію, цікава Ваша думка про переформатування іномовлення на спеціалізований канал для окупованих територій…

– Як кримчанин маю до пана міністра Володимира Бородянського одне запитання: звідки він взяв, що на окупованих територіях всі спілкуються російською мовою? Так, у тому ж Криму здебільшого побутує російська, але всі розуміють українську мову. Недолуга політика пана Бородянського цілком відповідає пострадянським стереотипам, котрі домінували у державній політиці щодо Криму до його окупації. Нині в Україні є редакції, переміщені з тимчасово окупованих територій: телеканали АТР, UA:Крим, Чорноморська телерадіокомпанія, чиїй інформації також довіряє багато кримчан. Зрештою, наша газета «Кримська світлиця», котру минулого року в Києві фактично вигнали з редакційного приміщення під приводом виконання закону про реформування ЗМІ.

– А зараз ваша газета виходить?

– Так, ми виходимо. Але існуємо взагалі без державної підтримки. Переконаний, потрібно підсилювати редакції, переміщені з Криму, дати їм ресурс, щоб ті могли виробляти нормальний контент. Тим паче, ми є носіями кримської політики, спрямованої на реінтеграцію, як ніхто знаємо менталітет краян, на відміну від хлопців з відомого «кварталу». І мені прикро, що теперішня влада робить такі недолугі кроки.