Не лише театр починається з вішалки. Будинок кіно також.
– Ми в Червоний зал, на вечір пам’яті Василя Цвіркунова, – каже пані, передаючи верхній одяг гардеробниці, і здивовано чує у відповідь:
– То вам не в Червоний, там вечір Висоцького, а в менший, Синій зал…

У цьому невеличкому, але по-домашньому затишному залі того вечора було ніде яблуку впасти: аншлаг. Ще за фільмами мого далекого дитинства знайомі обличчя акторів, режисерів – легенд вітчизняного кінематографу. Але ще більше людей менш відомих загалу, тих, хто разом з «метрами» «за кадром» творив українське екранне мистецтво: оператори, композитори, звукорежисери, художники, монтажери… Прийшли вшанувати столітній ювілей того, під чиєю орудою у 60-ті та на початках 70-х минулого століття кіностудія ім. Олександра Довженка здійснила справжній творчий прорив, преобразивши Київ з кінематографічних провінційних задвірок на кіностолицю. «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Кам’яний хрест» Леоніда Осики, «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Сон» Володимира Денисенка, «В бій ідуть самі «старі» Леоніда Бикова – це лише дещиця зі славетного списку тодішнього кінонабутку довженківців.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
ЦВІРКУНОВ Василь Васильович – вчений, педагог, академік Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв.
Народився 1917 року в с. Новоукраїнка Запорізької області. Учасник Другої світової війни. За освітою – філолог. Працював учителем української мови та літератури, директором сільської школи. Був начальником спецшколи ВПС, секретарем Ворошиловградського міському КПУ, відповідальним секретарем журналу «Комуніст України». 11 років обіймав посаду директора Київської кіностудії ім. О.П. Довженка. З 1987 року викладав у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, був деканом кінофакультету. Помер 2000 року.

– Василь Васильович прийшов на кіностудію ім. Довженка в 1962 році, – нагадав присутнім кінознавець Сергій Тримбач. – Прийшов зі сторони. Він казав, що над ним спочатку трохи підсміювалися. Так кожного директора студії випробовували. Бо тоді під час зйомок звук писався окремо від зображення. І дотепники частенько заходили, скажімо, до головного редактора і казали: «Є можливість переглянути фільм на двох плівках». І майже завжди чули у відповідь: «А навіщо на двох, я й на одній можу подивитися». Василь Васильович казав: «Я цілий рік приходив на студію у сьомій ранку і до вечора всі деталі, всі гайки цього заводу вивчав. Через рік уже сам ловив дотепників на деталях». Це – професійне ставлення до роботи. Потім Василь Васильович зрозумів: для того щоб студія оновилася, потрібні нові молоді сили. Їздив у Москву. Розповідали: йде Цвіркунов коридором ВДІКу, а назустріч йому Сергєй Гєрасімов, видатний педагог, режисер, і питає: «Василий Васильевич, чего вы здесь?», – «Приєхал искать гениев», – «У меня как раз такой есть на курсе, тоже Василий Васильевич, Илляшенко». Цвіркунов підтримував молодих, «підсаджував» їх на гілку кінематографічного древа. І всі заговорили про кіностудію Довженка, до якої довгий час було скептичне ставлення. Аж раптом – стрибок. Значною мірою він був спровокований Василем Васильовичем і Святославом Павловичем Івановим, тодішнім головою Держкіно Української РСР. Якби не було Іванова, Василю Васильовичу було б набагато складніше відбивати всі тодішні атаки. Василь Васильович казав: «Я часто йшов напролом». У 1973 році, коли до влади прийшли інші сили, Василь Васильович опинився без роботи. Він любив спілкуватися, розмовляти. Інтуїція дозволяла шукати і підтримувати молодих і талановитих. На кіностудії, а потім – в інституті Карпенка-Карого, на кінофакультеті, який він очолював. Саме у цьому залі 20 років тому ми віншували Василя Васильовича з його 80-літтям. І той вечір вів кінорежисер і кінознавець Володимир Горпенко…

– Я не міг сьогодні не прийти, – зізнається ректор Інституту екранних мистецтв ім. Івана Миколайчука Володимир Горпенко. – Досі відчуваю сидіння в його «запорожці», на якому Василь Васильович їздив і який був для нього фантастично близьким. Попри свою непоказність це авто видавалося «летючим голландцем», про який багато з нас тільки мріяли. Василь Васильович не був показним романтиком, але він романтик своїм єством. Треба було мати фантастичну силу волі, для того, щоб акторів – перших випускників кінофакультету інституту ім. Карпенка-Карого, у повному складі зарахувати в штат кіностудії Довженка. А наступного року – в повному складі увесь перший випуск курсу режисури. Сьогодні інша епоха. В те, що вірили ми, сьогодні віри немає. Зникло поняття ідеалу, його заступила розважальність. Але фільмам Василя Цвіркунова бути…

– Пам’ятаю дивовижне ставлення Василя Васильовича до молодих кадрів, – розповідає народна артистка України Лариса Кадочникова. – Він їздив в Москву: дивився, відбирав. Красивий, високий, ставний, неймовірно розумний, чесний і порядний чоловік, йому можна було довіряти все… Дивовижна любов і підтримка, до нього я такого не бачила. І для мене студія Довженка стала рідною домівкою. У Василя Васильовича була дивовижна якість знаходити, залучати, об’єднувати талановитих людей. Він прекрасно відчував матеріал, час, епоху. Такої кількості людей, поєднаних метою, я не бачила на жодній студії. Там можна було зустріти людину будь-якої професії, з будь-якого міста, країни. І всі спілкувалися, кипіла робота. Він жив цим життям, кіностудією, мистецтвом. Він любив Україну, хотів «підірвати» українське кіно, підняти його на світову вершину. І він це зробив.

– Я працювала з архівними документами, перечитувала протоколи засідань художніх рад тих часів, – ділиться роздумами кінознавець Лариса Брюховецька. –  Василь Васильович зумів повернути студію від рутини до творчості, тому що він був втіленням творчості. Це втілення організаційного таланту нашого народу, адміністративного таланту. Дивуюся і вражена, як одна людина могла стільки встигати: велетенська кіностудія працювала як годинниковий механізм, розвивалася. Вже перші фільми, які за його «благословенням» пішли в світ, – «Наймичка», «Сон» – засвідчили, що студія стає національною, що це справді національне кіно.

– Кажуть: «фільми Довженка, Савченка»… Можна сказати: і «фільми Цвіркунова», – зауважує кінорежисер Михайло Іллєнко. – Коли ще студентом з’явився на студії, мені було все цікаво, і тут Юра (кінорежисер Юрій Іллєнко, – А. М.) каже: «Пішли, я тебе познайомлю». І познайомив з Василем Васильовичем. Всі люди різні. Є закриті, є нейтральні, які тримають дистанцію, а тут… Я одразу зрозумів, що я як на рентгені: Василь Васильович все бачить наскрізь. У Юри були складні взаємини з начальством. А ось про Василя Васильовича від нього жодного поганого слова не чув, – тільки велика повага.

– В часи його керівництва кіностудією імені Довженка, я про Василя Васильовича знала тільки з розповідей Леоніда Осики, Юрія Іллєнка, – продовжує низанку споминів організатор кіновиробництва, кінознавець Ганна Чміль. – Осика, той взагалі називав його батьком, відзначаючи, яку роль в його житті відіграв Василь Васильович. У часи перебудови, повернувшись із з’їзду кінематографістів СССР впевненою, що наша кіноосвіта потребує змін, одразу зателефонувала Василю Васильовичу. Кажу, хочу з вами побачитися. Ми зустрілися, і він дав згоду очолити кінофакультет. Згодом, вже й сама працюючи на цьому факультеті, бачила його в роботі, як він клопочеться, допомагає, вирішує… Це справді взірець величі духу, людяності.

– Я під час його керівництва студією встиг зняти тільки свій перший, як вважаю, бездарний фільм, – зізнається кінорежисер Роман Балаян. – Після того як він пішов зі студії, ми стали приятелювати. Коли Василь Васильович викладав в інституті, наполягав, щоб я набирав свій курс. Я якось сказав йому: це не моє, «не царська це справа». Минуло кілька днів, зустрічаю його, вітаюсь, а у відповідь: «Привіт, цар!» Я не знав, що Василь Васильович був чоловіком Ліни Костенко. Дякую Ліні за Василя Васильовича. Всі, хто розуміються на мистецтві, знатимуть, що він був, є і буде. І в українському кіно варто казати не про фільми, а епоху Цвіркунова!

– Яким треба бути чоловіком, щоб така поетеса як Ліна Костенко присвятила йому свою найкращу лірику! – не приховує емоцій народна артистка України Раїса Недашківська. – Ліна Василівна розповідала, як вони зустрілися. Тоді, мабуть, кров закипіла, розкрилось серце і вибухнуло такою грандіозною поезією:

І як  тепер  тебе  забути?
Душа  до  краю  добрела.
Такої  дивної  отрути
я  ще  ніколи  не  пила.

Такої  чистої  печалі,
такої  спраглої  жаги,
такого  зойку  у  мовчанні,
такого  сяйва  навкруги.

Такої  зоряної  тиші,
такого  безміру  в  добі!..
Це,  може,  навіть  і  не  вірші,
а  квіти,  кинуті  тобі. 

Він був скрізь на передовій: на фронті, на кіностудії Довженка… Бути чоловіком Ліни Василівни – це щохвилинна передова. І в день і в ніч…

І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев’ятий вал –
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал…

Ці вірші – великий пам’ятник великій людині.

– В мене з’явилося відчуття, що тато в своєму житті зробив три чуда, – мовила письменниця, культуролог Оксана Пахльовська. – Перше, – це відродження українського кіно. Я вдячна Михайлові Ільєнку, який у статті вивів образ тата як капітана піратської шхуни українського кіно. Як капітан, він обов’язково мав кульгати, не вистачало лише пов’язки на оці. І дуже важливий аспект цього образу, що це не море розхитувало шхуну, а піратська шхуна бурунила море. Сьогодні, коли кіно відроджується, ми дякуємо нинішнім його очільникам, але завжди пам’ятаємо про ті часи. Бо і Юрій та Вадим Іллєнки, і Параджанов – це були великі люди, окремі світи. І вони заряджали один одного. Потім переживали велику трагедію, коли мінялися часи, і не наближався той горизонт, до якого вони пливли. Пам’ятаю дуже коротке інтерв’ю Юрія Ільєнка у 2004 році перед остаточним туром виборів. В нього запитали, чи він прийде на Майдан, і він сказав: «Так, я прийду на Майдан або з шампанським або з автоматом».

Друге чудо, – це любов до мами, любов всього його життя і життя маминого… Це було щось неймовірне. Згадую першу зустріч з любов’ю, яку мені подарували батьки. Коли була малою, мама й тато приїхали до Ржищева, де я проводила літо. Я бігаю, скрізь шукаю їх, а вони десь зникли. Раптом побачила: вони сиділи над річкою. У мами був дивовижний костюм, чорний з таким блакитним проблиском. І ці дві постаті, які пригорнулися одна до одної над рікою… Мені здавалося, що з мами струменить блакитне сяйво. І це був прояв якоїсь космічної любові! Я зрозуміла, що любов має бути тільки такою. Інакше немає сенсу…

Третє чудо, – це чудо батьківства. Мій батько – хоча він мені нерідний, я народилася від першого шлюбу мами, але ми завжди називали його «тато Василько» – він став мені абсолютним батьком. Я з радістю слухала оповіді татових колег, учнів, які теж називали його батьком. Він був батьком не тільки моїм, а батьком багатьох людей. Ми з ним завжди мали особливу спілку, були змовниками щодо мами. Де маму треба було захистити, допомогти, ми завжди з ним працювали в такій унікальній психологічній, емоційній спілці дуже рідних людей. І потім, коли росла моя дочка Ярослава, він так само їй став навіть не дідусем, а батьком.

Коли тата не стало, це було дуже страшно. Подзвонила моя колега і принесла таку вістку. А напередодні мені приснився сон, де тато мені каже: «Оксано, бережи маму». Тоді я з дочкою приїхала на похорон. Обмерзлий Байковий цвинтар… Дуже страшно. Так, як у мене була перша зустріч з любов’ю, про яку я вам розказала, так у моєї дитини була перша зустріч зі смертю. Ярослава мене обійняла і сказала: «Мама, я зрозуміла: життя закінчується, а любов ніколи». Ці два епізоди зв’язуються воєдино. Любов – це та найбільша сила, яка зв’язує людей, яка не має в собі фальші. Тато був одним з цих сумних людей XX століття. Він пережив усе: війну, сирітство… Але і велику любов, велике щастя, велику перемогу. Бути так згаданим на своє століття – це велика перемога. Україна, яка сьогодні постала, значною мірою народилася завдяки тим великим, безмежно чесним і красивим людям, які разом з татом творили цей корабель українського кіно.

***

На вечорі пам’яті легендарного директора кіностудії ім. Олександра Довженка нинішнього керівництва студії та й Держкіно не було. Віддали перевагу прем’єрі фільму «Казка про гроші», створеного «довженківцями». Подія справді непересічна,  ще один добрий знак відродження українського кіно. Але невже так складно було сьогочасним кіночиновникам розвести у часі ці значущі дійства?

Учасники вечора говорили і про увічнення пам’яті Василя Цвіркунова, про необхідність звернутися до столичної влади встановити йому меморіальну дошку. Навіть засперечалися, де краще їй бути: на Будинку кіно чи на його рідній кіностудії.

Не знаю чи треба українській столиці вулиця Ньютона (її тут і немає). Просто згадався старий фільм з Юрієм Іллєнком та Ларисою Кадочниковою у головних ролях. Але якщо у Києві є вулиці Драйзера чи Ромена Роллана, які до нашого міста мають суто символічний стосунок, то чому досі на мапі міста немає імені того, без кого, можливо б, ніколи не з’явилися «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих», «Кам’яний хрест», та ж «Пропала грамота», за яку, кажуть, і зняли Цвіркунова з директорства кіностудією? Якби покоління не виростали на цих стрічках, може, у доленосний для країни час і не було б кому класти душу й тіло за нашу свободу?

Того вечора у Синьому залі не помітив знімальної групи жодного телеканалу. Нікого з «національної телевізії» не зацікавило фантастичне дійство з дивовижною атмосферою, створеною модератором Сергієм Тримбачем і талановито підібраними архівними кадрами фотофільму «Лицар кіно», який створив кінорежисер Сергій Марченко та наповнив прекрасною музикою славнозвісний Володимир Губа. Усю подію фіксував… сам Сергій Марченко. Схоже, знову ж таки «для архіву»…

Але телевізійники того вечора в Будинку кіно таки були. На сходах стрів давню знайому колегу з телеканалу «Культура». Нашого, «національно-суспільного», що мав би нести глядачеві українську культуру, рідне слово…

– На вечір Цвіркунова?

– Ні, зніматимемо вечір Висоцького, – похнюпившись, ніяково мовила випускниця кінофакультету доби Василя Цвіркунова…

Самотня свіча нервово стріпувалася перед портретом. Спогади про велику людину, батька українського поетичного кіно час од часу глушило гупання шансону за стіною. Із сусідньої значно просторішої зали, яку милостиво «віддали під Висоцького».