Хата Василини Сумаряк – на околиці Усть-Путили. В сусідах – порослі лісом груньочки, по яких сторожко, будячи хащі відчайдушним цявчанням синиці, піднімається вгору весна. Ген за ними напівсонні карпатські полонини курять зимний туман. А через дорогу – Черемош навзаводи, як справжній чабан, зганяє з гір очамрілі від рясного сонця, шумні та ревучі череди зимової остуди.

Вулиця гнеться відтягнутою тятивою, а тому сумаряківську садибу видко ще на під’їзді до села. А поночі – то й поготів: мигає хата сяйним віконечком далеко, протинає одсвітом затінкову темінь, немов жива зоря. Люди кажуть, то не електрика світить з Василининого вікна – то її писанки промінять божественне сяйво. Вона ж бо їх не пише – вона їх засвічує.

Чим ближче Великдень, тим довше, аж-аж за північ, зорить віконечко Василининої кімнати: майстриня творить писанки, які іронічно називає «ширпотребом». В селі писанкарство майже виродилось, не те, що в сусідніх Підзахаричах, – що двір, то писанкарка. Надто марудна це справа, та й затратна. Яйця треба купувати конче інкубаторські, бо тепер домашніх курей перегодовують, вони тлусті, до яєць фарба ледь пристає. А віск, а солярка, а спирт, бо фарби на спирту розводять. А ще ж нова мода: щоб писанка вилискувала, її вкривають лаком, то й те треба купити. Одне слово, як порахуєш, писанка золотою виходить, а на торгові – копійчаною. Та й не любить і не вміє Василина спродуватися: було колись разом з донькою Інною вивезла свої писанки на ярмарок у Косів, а як дійшло діло до торгу – не втримала натиску шустрих оптовиків-посередників, вже була готова віддати товар чи не за півціни. «З вашою, мамо, торгівлею нам скоро здачі не буде чим давати, – втрутилася донька.  – Ви прогуляйтеся базаром, я тут сама раду дам».

Таку має вдачу Василина Сумаряк: розум її налаштований не на вигоду, а на живу красу. Тому йдуть до неї близькі і далекі сусіди, родичі, знайомі знайомих… Задовго до свята стають у чергу на замовлення писанок, бо знають: у Василини вони особливі на всю округу – «файні і дрібненькі». Здавна на Великдень у селі прийнято подавати «на поману»: з бідними чи немічними діляться празничною поживою – за спокій душ померлих родаків. Свічечка і писанка у тому поминальному даруванні мають бути обов’язково. Василина у ці дні нарозхват. Але вона не ремствує: каже, мені їсти не дай, лиш би писанки писати. Хоч, додає, із швачки нема багачки: на цім ремеслі статку не заробиш.

Писанкарка Василина родова: мистецтво це перейняла від матері, а найбільше – від бабусі, в якої довгий час жила. Батька невдовзі по війні загнали в колимські шахти. На 25 літ – начебто за зв’язок з бандерівцями. Який то був зв’язок, Василина Олексіївна так до ладу і не довідалася. Батько вперто не говорив. Лише раз якось видушив із себе скупий спогад: мовляв, впустив «хлопців з лісу» до хати повечеряти, а хтось доніс. Після таборів та поселень повернувся з вічної мерзлоти в рідні краї, але роботи тут не допросився, мусів з родиною виїхати на Запоріжжя. Василина спершу жила там з батьками, вчилася в середній школі, але не для неї було нещадне південне сонце, їхнє мешкання на семи суховіях, розволіклий, мовби курявою вкритий, степовий ритм життя: душа стужилася за родимими горами, бадьористим смерековим повітрям, за мовою земляків, жвавою, жеботливою, як гірські потічки. І вона таки впросила батьків – після восьмого класу повернулася до бабусі в буковинське село Рижу. Сутужно жилося, тулилися до кожної копійчини. Середня школа була аж у райцентрі, у Путилі, щодня мусила тратитися на автобус – туди-назад… Писанки стали хай мізерним, а все ж приварком до їхнього родинного бюджету. Звичайнісіньке куряче яйце тоді було золотим – не приведи Господи, розписуючи, збитися з узору. Але не святі горшки ліплять: потроху, під бабусиним боком,  освоїла цю премудрість. Та так, що скоро і бабуся визнала: «Твої писанки, доню, вже ліпші за мої».

Писанкарювання стало для Василини святом дивородження. Придалася здобута в школі креслярська вправність: геометричні узори, безкінечники, сварги – весь перейнятий, збурений, нафантазований, вияскравлений уявою веселковий світ барв і ліній, який нуртував у душі, вміщувався на поверхні яйця викінченим, філігранним письмом, чітко розміченими сегментами, довершеною симетрією. Писанка теж творила її: формувала наполегливість, додавала жаги мистецького пошуку, відточувала відчуття краси та чуття міри. А безміром усесвіту свого осявала і надихала, огортаючи вразливу душу живлющим озоном, боронила від житейської юдолі. Коли раптово померла бабуся, мало хто у школі і знав, що дев’ятикласниця Василина Шпанюк тепер у Рижі сама собі дає раду: одночасно з навчанням тягне хатню господарку, домашню живність, город, ще й власними писанками і вишивками людей радує та на прожиття собі заробляє.

Серед тих, хто знав Василинину гірку таємницю, був неговіркий її однокласник з Усть-Путили Ярослав Сумаряк. Мали вони глибоку юнацьку довіру одне до одного. Довіру, яка зазвичай провіщає палке кохання… Так, ще зовсім юною мамою, з донечкою на руках, Василина перебралася зі своєї  сирітської хатини в Усть-Путилу, невісткою ввійшла в родину Михайла Сумаряка – знаного в окрузі столяра, музику і скрипника. Вже тут освоїла ткацький верстат.

– А вчив мене свекор, – веде мову Василина Олексіївна. – Свекруха злягла, втрапила до лікарні, а тут якась оказія – край треба було полотна. Сіла за верстат, але ж пальці чужі: кину човником – а той, як наврочений, кудись убік летить, до рук не дається. Хоч ти плач! Свекор тоді сам сідає за верстат: отак, каже, бери човник, отак кидай, а тут лови… Першого дня виткала 20 сантиметрів полотна, на другий день – небагато й додала. А там – більше, більше, заки не освоїлася. Було, і по 16 метрів полотна за день ткала.

У Василининій кімнатці, яка слугує і майстернею, і спальнею, над ліжком килим пломеніє-майорить повновидими ружами. Єдиний з багатьох, витканих нею, лишився при господі: решта жар-птицями порозліталися світом – бозна й куди. Її килимами, які сотворила за 25 літ роботи надомницею від килимової фабрики, далебі, можна було б геть вистелити центральний столичний майдан. Це якщо зважити на тодішню норму виробітку – 15 квадратних метрів килима на місяць. А скільки ж разів доводилося виконувати понаднормову термінову роботу! От хоч би й таке: за три дні виткати килим на всесоюзну виставку в Москву. Тоді і старша донька підсобляла, аби встигнути. Килимарниці Василині Сумаряк керівництво фабрики довіряло найвідповідальніші завдання, найделікатніші доручення.

– Було колись для якоїсь виставки наші виткали величезний килимовий портрет Леніна, – снує нитку спогадів майстриня. – Але десь хтось не догледів – зробили вождя, як модницю, з червоними губами. Виставка на носі, а в нас завал… Начальство коло килима стоїть, як туча, від досади сопе, мов ковальський міх. Я на те глянула та й кажу: «Нема тутки ніякої біди, лиш треба розборсати червону нитку, та й голкою іншу туди заволочити». Директор до мене: «Виручайте, Василино!». Отак трохи поворожила голкою, розворохала те ткання, вправила іншу нитку – ніби там і було… Та й поїхав килим на виставку. Після того тільки-но десь якась вада на килимі – вже мене гукають.

За сумлінну працю килимарницею заробила Василина папушу дипломів та почесних грамот, нагрудний знак «ударника п’ятирічки», максимальну пенсію і… запилення легенів. Дипломи та грамоти жовкнуть десь у закапелку, знак заникався, максимальну пенсію поволі «з’їла» горезвісна «зрівнялівка», а запилення є і час від часу тяжко огризається астматичними нападами. Василина невесело жартує:

– Ми з моїм батьком багатії: його в могилу звело золоте запилення легенів, яке надбав у колимських копальнях, а я маю килимове. Що золото, що килим завжди ж у нас були «товарами розкоші».

Ткацький верстат стоїть у кімнаті без руху, ще два, зроблені чоловіком, напіврозібрані на ганку – вже не ті у Василини руки, що до ткання. І в’язати облишила. Ще за вишивку якось береться. Але очі підводять, падає зір клято. І тільки писанка лікує і втому, і неміч, притамовує біль та пекучі спомини. Поховала сина Івана: довгі роки мужньо переборював тяжке каліцтво, заподіяне аварією. Від операції до операції стоїчно зносив біль. А її заспокоював як умів, по-синівськи: «Болить, мамо, перші три дні, а потім привикаєш».

Звикнутися, прижитися з нестерпучим болем материнської втрати не змогла. Та й не зможе ніколи.

…Хіба що на Великдень Василина воскресає духом. До свята «марафетить» хату і двір, роздає по людях замовлені писанки, виглядає до рідного гнізда дітей-онуків. А попразникувавши в гамірному родинному колі, чекає день-два, та й починає справжнє таїнство: пише писанки, як сама каже, «для душі». З воску, вогню і земносилої барви, з намолених чистих помислів виводить на яйці Безкінечник – правічний молитовний знак непогасного життя, духовної незнищенності. Для своєї рідні, для краян, для всіх добрих людей. Отоді і зорить вікно Василининої кімнати тим особливим тихим сяєвом, яке чулі до істинної краси бачать навіть з далечіні.

Василина засвічує писанку.