З поразкою Української Народної Республіки і захопленням влади більшовиками по-різному склалися долі тих людей, які брали участь у становленні самостійної Української Держави 1917-1921 років. Не всі вони опинилися в еміграції. А з тих, хто залишився в Україні, не всі були репресовані та знищені сталінською інквізицією. Саме до таких діячів і належить Прокіп Понятенко, земляк і друг Симона Петлюри, з яким вони співпрацювали на політичному терені ще з юних літ, а потім і в період УНР.

Прокіп Дмитрович Понятенко –  полтавець, народився 14 листопада 1877 року у багатодітній козацькій родині ремісника. Навчався в міській духовній семінарії разом із Симоном Петлюрою, входив до українського гуртка семінаристів. На той час Полтава була одним із осередків національно-політичного життя України з міцними, багатими українськими традиціями і самобутністю. Початок ХХ століття означився створенням низки українських гуртків і громад. Колишній учень Полтавської гімназії Іван Рудичів згадує: «Розрухи тих часів в університетських містах підбивали нас на поважніший виступ… Зобов’язував не забувати про українську справу. Почалося, звичайно, з протестів проти утисків шкільного начальства, а далі почали висувати справи принципіального характеру, як от поширення програми науки, вступу семінаристів до університетів і таке інше. Провід у цьому вели члени Української громади на чолі з Петлюрою». Активістом громади був і Прокіп Понятенко.

У лютому 1900 року на Шевченківські свята відбулася зустріч полтавських «громадівців» з Миколою Міхновським: він уперше зачитав свій маніфест «Самостійна Україна». Ідея маніфесту: «Одна єдина, нероздільна Україна від Карпатських гір до Кавказьких», надихала на революційну діяльність. Отож, коли навесні 1900 року в Полтаві створюється осередок Революційної Української Партії (РУП), Прокіп Понятенко разом з іншими «громадівцями» вступає до її лав. РУП тоді вперше підняла гасло Української Державності. За влучним висловлюванням Івана Лисяка-Рудницького, «тогочасна  передова українська молодь тримала в одній кишені «Маніфест Компартії», а в іншій –  шевченківський «Кобзар»». Проіснувавши лише п’ять років, РУП стала епохальним явищем українського руху – провісницею та предтечею Української революції 1917 року. Від неї дістав політичний гарт і Прокіп Понятенко.

Навесні 1902 року в духовній семінарії почалися значні заворушення. 200 семінаристів підписали петицію, домагаючись запровадити у навчальних програмах курс українознавства. Ініціаторів звернення, зокрема і Прокопа Понятенка, виключили із семінарії. Звільнені семінаристи взяли найактивнішу участь у селянських виступах 1902 року на Полтавщині: відомий мітинг в Решетилівці, організований Петлюрою та Понятенком на чолі десанту «семінаристів-вигнанців». Але невдовзі влада силою придушила селянський спротив, і жандармерія відкрила справжній «сезон полювання» за «возмутітєлямі спокойствія». Рятуючись від неминучого арешту, Петлюра і Понятенко восени 1902 року виїхали на Кубань. «Там нащадки славних запорожців чорноморці не дадуть загинути. Там допоможуть нам перетривати лиху годину», – казав Петлюра. Вони відчували подих нової революційної хуртовини, розуміли: вже не слова, а оружна  боротьба, жертовна і кривава, зможе вибороти благодатний день визволення України.

Так Прокіп Понятенко формувався як громадсько-політичний діяч.

У місті Катеринодарі долучається до «Товариства шанувальників вивчення Кубанської області», виступає на його засіданнях з доповідями на злободенні теми, пише статті про національне питання, зокрема «Вплив І.П.Котляревського на національне відродження суспільства». Активно працює в РУП. Звісно ж, стає об’єктом  пильного нагляду поліції. Разом з Петлюрою бере участь у заснуванні підпільної Чорноморської  вільної громади. Але 1904 року організацію спіткав провал. Понятенко  емігрує до Галичини: працює у закордонному комітеті РУП і навчається у Львівському університеті.  У грудні 1905 року його делегують на Другий з’їзд РУП, який народив нове політичне формування – Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію (УСДРП). Член РУП Ю.Коллард писав: «Українські соціал-демократи й досі не розуміють, яку роль відіграли вони в українській історії, бо ж вони не були продовжувачами святих ідеалів і заповітів РУП, а були її «гробокопателями». Незабаром ЦК УСДРП відряджає до Петербурга С.Петлюру, М.Порша та П.Понятенка для реорганізації центрального друкованого органу партії часопису «Вільна Україна». Члени редакції включилися також і до праці поміж української студентської молоді. Прокіп Понятенко  друкує в часопису статті з робітничого питання. Та позаяк журнал проіснував недовго, переходить в редакцію газети «Рада» – виступає як публіцист і репортер.

У роки реакції Понятенко відійшов від партійної роботи, зосереджується на журналістиці. 1912 року друкує книжку «Культура, національність та асиміляція в їх взаємних стосунках», в якій протестує проти утисків української мови. Він писав: «Ігнорування, а тим більше боротьба з національними елементами гальмує поступальний розвиток, асиміляція забиває джерела, якими живе загальнолюдська культура, з денаціоналізацією того чи іншого суспільства людство втрачає оригінальну творчу культурну силу». Ця проблема і нині актуальна, з огляду на потуги новітніх «русифікаторів».

Українська революція застає Прокопа Понятенка в Києві, він – поміж активних діячів національного відродження. У квітні 1917 року від Чигиринського повіту його вибирають в Українську Центральну Раду (УЦР). Працює у комісії, яка готувала агітаторів для села, опікується інтересами національних меншин, біженцями з Галичини та Буковини, українськими громадянами Росії. За рекомендацією УЦР його обирають членом Київського губернського виконавчого комітету ради об’єднаних громадських організацій. А згодом призначають товаришем генерального секретаря внутрішніх справ. В січні 1918 року стає директором канцелярії Міністерства внутрішніх справ УНР. А в березні призначений консулом УНР у Катеринодарі. Своєю діяльністю Петро Понятенко сприяв посиленню українських впливів на Кубані. За Директорії УНР був співробітником української дипломатичної місії у Варшаві.

Після захоплення влади в Україні більшовиками Прокіп Дмитрович з невідомої причини залишився на Батьківщині, хоча розумів, що піддає себе великій небезпеці. 1923 року повертається на Кубань, де переховувався від царизму в молоді роки. Влаштовується бухгалтером у кредитовій спілці «Кубселькредсоюз», згодом – на лікеро-горілчаний завод.

Досліджуючи життя Прокопа Понятенка, полтавські краєзнавці Петро Ротач та Тарас Пустовіт 1970 року розшукали в Краснодарському краї його доньку Галину. «Все своє життя батько був скромним службовцем-бухгалтером, – писала вона в листі до Петра Ротача, – але був дуже обдарованою людиною, мав гарний тенор і добре співав та ліпив, любив книжки з політекономії, національного питання, прекрасно знав класиків українських, російських, а також західних. Він змалку прищепив своїм дітям любов до літератури та мистецтва».  І ні слова про громадську, політичну та журналістську діяльність «татка» (так вона називала свого батька). Дослідники життя П.Понятенка констатують: «На жаль, обставини радянського часу (боротьба проти «буржуазного націоналізму») не дозволили Галині Прокопівні написати нам всю правду про батька – вона ж не знала, що за людина цікавиться її батьком. Та ми не сумніваємося, що знала вона всю правду про його минуле».

Під час фашистської окупації Прокіп Дмитрович повертається до Полтави, працює бухгалтером. Коли місто звільнили радянські війська, виїжджає до Казахстану, оселяється у віддаленому Гур’єві. Там і доживає віку: 24 грудня 1971 року невиліковна хвороба шлунку ставить крапку на його земному житті.

Доля Прокопа Понятенка – страждання і болі за своїх товаришів, побратимів, репресованих та розстріляних, за людомор свого рідного народу. Як писали П.Ротач та Т.Пустовіт, «він зумів вижити і не потрапити до диявольської січкарні сталінсько-беріївського режиму лише тому, що вчасно заховався в мушлю скромної бухгалтерської посади, обірвавши будь-який зв’язок з рідними і знайомими, «замкнувши» пам’ять про те дороге, що було осіяне мріями про самостійну Україну».